Розділ 1. Як я закохалась у печери

Оксана

Вам знайоме те відчуття, коли ти навчаєшся на 5му курсі універу і починаєш розуміти, що все було дарма? Коли моє навчання у Львівській академії скульптури лише починалось, я була натхненною та щасливою дівчинкою, чиї мрії трохи розбились під тиском реальності.

По-перше, я була єдиною дівчиною на кафедрі скульптури, і мої одногрупники здебільшого посміювались над моїми потугами та не втрачали жодного вдалого випадку аби нагадати мені про те, що всі найвідоміші скульптори – чоловіки. Так-так, дякую друзі, що нагадали, значить я буду першою.

Чомусь усім було діло до моїх справ та вподобань.

Як би я не вчилася працювати із професійним приладдям, найзручніше мені було працювати руками та нігтями. Відчуваючи м’яку глину під пальцями, я ніби впадала в якийсь транс та могла годинами займатися створенням чергового проекту, без перерви на їжу, сон чи навіть припудрити носика. Мій мозок відключався, а руки досліджувати нові горизонти.

Ніби то була не я, а хтось інший керував моїми рухами.

Обожнюю це відчуття.

А одного чудового дня я отримала запрошення на екскурсію до печери Оптимістична. Що на Тернопільщині. Місцеві спелеологи саме відкрили нові метри підземних ходів і потрохи облаштовували підземний музей. У гіпсових печерах було дуже багато глини, яку організатори сього дійства вирішили використати з декоративної точки зору – для створення скульптур прямо під землею.

Це ж ідеальна можливість для студентів-ентузіастів попрацювати з класним матеріалом та долучитися до неймовірної справи водночас! Тож я поїхала до табору спелеологів, де зустріла чимало цікавих людей, не тільки вчених та й інших скульпторів-новачків.

Усі були романтиками та мрійниками.

Раціональні люди рідко лізуть до таємничих печер, де навіть половина тунелів досі не розвідана. Мені було трохи боязно вперше, але потім я потрапила до цього неймовірного царства сталактитів та підземних озер, і була просто вражена.

Що вперше спадає на думку, коли йдеться про печеру?

Вогка темна місцина із затхлим неприємним запахом. Але це не мало нічого спільного із тим, що я відчула у печері Оптимістичній.

Так вільно та легко мені ще ніколи не дихалось. Приємна прохолода гіпсової породи, чудернацькі коридори та навіть величезні зали під землею, де з легкістю розміщувались десятки людей.

Звичайно були свої складнощі та перепони у цьому таємничому підземному світі. Без ліхтарика навколо стояла цілковита темрява та тиша, від чого деякі люди почувалися неприємно. Особливо туристи з великих міст, в який шум вулиць вже у крові та заколисує їх перед сном.

Печера Оптимістична та я, ми зійшлися, ми знайшли одна одну, бо саме тут я почувалася вдома.

Спелеологи дали мені повну свободу дій у питаннях оформлення глиняних скульптур, це було просто неймовірно! Усі мої ідеї сприймалися настільки адекватно та радісно, що я готова була жити в печерах цілодобово, не вилізаючи зі спелеологічного комбінезону. У мої 22 роки я була справді ладна забути про спілкування з людьми та добровільно присвятити себе печері. Це був мій кайф, та свобода.

Я закінчила навчання та переїхала до села, що поряд із табором дослідницької групи, щоб продовжувати працювати зі спелеологами. Настільки багато часу проводила на екскурсіях, що коли туристів стало більше мені запропонували стати одним із екскурсоводів. То була неймовірна честь, бо я й справді знала напам’ять усі історії дослідників, легенди та цікаві факти про кожен маршрут.

Люди на екскурсіях були дуже різні, але здебільшого допитливі гості, які поверталися додому з Карпат і шукали ще якоїсь новенької розваги. Деякі хотіли поставити галочку, що були в такому місці, зустрічалися і шалені спелеологи, що були ладні мало не тижнями вести аскетичний образ життя, мандруючи коридорами та підземними залами.

Я почувалася тут на своєму місці, я була тут на своєму місці.

***

Сьогодні зранку на базі спелеологів було мало людей, бо частина наших відправились на екскурсію до печери Атлантида, що біля села Завалля у Хмельницькій області. На чергуванні була я та ще декілька хлопців і дівчат, Андрій саме розмовляв телефоном з потенційними туристами на сьогодні.

– Оксанко, візьмеш хлопця на 11-годинну екскурсію? – звернувся до мене після розмови.

– Та візьму. А він що вже досвідчений? Так одразу 11 годин.

– Та наче кажуть любитель. Ну приїдуть, побачимо.

***

За кілька годин до табору під’їхала Шкода, а з неї показалися двоє міцних хлопців.

Обидва високі та статні, видно, що спортом займаються давно. Мимоволі замилувалась блакитнооким шатеном, що виглядав якимось не дуже щасливим. Блондин натомість розпливався у широченній посмішці та почав говорити:

– Доброго дня, шановні! Мене звати Олег, це я Вам дзвонив раніше. А це мій друг Дмитро, він дуже соромиться, але вже дочекатися не може, коли нарешті відправиться на дослідження печер. Так, Дмитрику? – звернувся вже до шатена.

– Ага, все так, - буркнув мій турист.

– Рада знайомству, мене звати Оксана – я сьогодні Ваш екскурсовод. Ну то проходьте, зараз протягом години буде інструктаж, потім вдягаємо спорядження та відправляємось. Добре, що ви приїхали так рано, бо 11 годинна екскурсія має закінчитись дотемна, тож не баріться.

Чесно, все виглядало якось дивно, не схоже було, що цей Діма горить бажанням від ідеї спуститись до печери Оптимістичної. Хоча мандраж перед подібними екскурсіями нормальна справа. Чоловіки, а особливо такі широкоплечі, частенько бояться застрягнути між кам’яними стінами, але за всю практику існування екскурсійних маршрутів такого ще не трапилось жодного разу..

Звичайно ми іноді лякаємо людей подібними байками, особливо коли екскурсія групова. Це щоб не було спокуси відстати від групи та загубитися, хоча такі випадки бували – всіх вчасно знаходили, бо ми ведемо чітку систему реєстрації кожного відвідувача. Професійний підхід та безпека понад усе.