"101 крихта кави по - турецьки"

*****

Розчарування — це не про людину.

Це про момент, коли з твоїх очей спадає вигаданий блиск.

Ми не просто зачаровуємось — ми присвоюємо.

Ми беремо чужу тишу і називаємо її глибиною.

Беремо чужу посмішку і називаємо її теплом.

Беремо кілька вчинків і будуємо з них храм.

Іноді цей храм виростає так тихо й природно, що здається — він стояв тут завжди. У ньому вже горить світло, у ньому вже є місце для довіри, для тепла, для чогось дуже особистого. А потім ображаємось, що храм виявився просто будинком.

Щоб не розчаровуватись, не треба не вірити.

Треба не прикрашати. Людина не стає гіршою в той момент, коли ти бачиш її інакшою.

Вона просто повертається у свою справжність.

І, можливо, найглибша зрілість — це дозволити людям бути звичайними.

Без ореолу.

Без нашого сценарію.

Без ролі «особливого» у нашій історії.

Бо кожен прекрасний. Але не так, як ми вигадали.

А так, як він є. І коли ти перестаєш зачаровуватися — ти починаєш бачити.

А бачити — це вже любов.

Тихіше. Глибше. Без зайвого блиску. Саме там з’являється щось справжнє.