***

Безодня всередині тебе. Хто її створив? Ти сам. Ти сам — король цього замку. І лише ти знаєш, чим її наповнювати.

Ти даруєш себе всім. Справляєшся з усіма життєвими ситуаціями, підтримуєш, даєш поради, настанови, обіймаєш, любиш. Робиш усе для тих, хто поруч. Даруєш і даруєш. Висмоктуєш себе до останньої краплі, наче вампір грається з останньою краплею крові. І в один момент розумієш: ти впав. Ти розбився. Ти всіх наповнював, а себе ні.

Всі думали, що так і треба. Так і треба брати від тебе, брати, брати. Але не давати. Та неможливо. Постійно лити воду з пустого відра — колись воно закінчиться. Треба поповнювати запаси. А ти забуваєш про себе. І ті, хто поруч, навіть не думають про це. Вони звикли лише брати. Брати, брати, брати.

І ось ти дивишся в цю порожнечу і не розумієш, як так вийшло. Як вийшло, що тебе немає в тобі? Що сталося? Де ти дав маху? Коли тобі потрібна допомога, коли тебе треба наповнювати — залишаєшся сам. Поруч сотні, можливо тисячі людей, але ти один. Порожній. І відчуття, що у тебе щось відрізали по-живому — так нахабно, з посмішками, без вдячності. Без вдячності, що ти є в їхньому житті.

Що робити далі? Далі ти починаєш наповнювати себе сама. Огорни себе, пригорни себе, обійми себе. Приготуй каву для себе, сама. Відкрий найсмачнішу цукерку для себе, не для когось. Зроби нарешті ванну з піною та пелюстками квіток. Виспуй. Зроби щось для себе. Лише для себе. Наповнюйся. Живи.

Так, життя одне. І це лише твій вибір — як його прожити. Далі дарувати себе всім або наповнювати себе саму. Між цими крайнощами ти знайдеш свій шлях. І ти можеш одночасно бути і дарувальником, і охоронцем власного світла. Тепер ти розумієш, що це теж дар — вміти любити себе, перш ніж дарувати всім іншим.