***

Ми так часто даруємо побажання іншим — легкі, красиві, звичні. Але коли доходить до себе, раптом стає тихо. Чого я хочу насправді? Ні, я не бажаю собі терпіння — бо воно приходить тоді, коли вже надто боляче. Я не прошу сміливості чи відваги — вони народжуються в мені, коли серце цього вимагає. Я не прошу кращої долі, нових можливостей чи золотих здобутків. Усе це зовнішнє, тимчасове, мінливе, як вітер. Моє справжнє бажання — глибше.

Всередині є лише одне прохання — про спокій і гармонію. Про той момент, коли всередині перестає штормити, коли ти більше не женешся, не доводиш, не борешся з собою. Коли просто є: рівно, тепло, по-справжньому. І щойно цей стан з’являється, усе інше починає приходити саме — без тиску, без надриву, без страху втратити. Спокій — це ґрунт, на якому виростає все, що має сенс.

Я не бажаю собі падати так низько, щоб потім вистрибувати вище. У цьому немає романтики — лише втома. Я не хочу нових уроків, від яких тріскає душа, і не прошу випробувань, які «роблять сильнішою». Я вже достатньо пройшла, достатньо відчула, достатньо винесла. Мій шлях не повинен бути доказом комусь — він про мене.

Іноді здається, що все вже відбулося, що далі нічого не буде. Але всередині залишається тихий голос, який нагадує: я ще тут, я ще можу. Це не зовнішнє бажання, не порожнє прагнення — це підтвердження того, що моя сила не в падіннях, не у випробуваннях, а в тому, щоб бути присутньою в кожній миті свого життя.

І тому я бажаю собі іншого. Дійти до кінця свого шляху — не зламавшись, не зрадивши себе, не втративши здатність відчувати. Пройти його так, щоб знати: я змогла. Я вистояла. Я жила.