Я тобі все розповім

У каміні грають язики полум'я, поглинаючи сухі дрова. Тепло поступово заповнює похмуру кімнату, де єдиним джерелом світла був вогонь. За вікном вирує справжній ураган, зриваючи пожовкле листя, ламаючи сухе гілля дерев. Нестримно барабанить злива по тонких вікнах, створюючи й без того жахливу атмосферу. Ця кімната – її клітка.

Анастасія втратила рахунок часу, перебуваючи тут у полоні. Їй складно зрозуміти – стукає власне серце, чи це вкотре барабанить злива, чи можливо знову вітер пустує. Анастасії складно зосередиться на якомусь одному предметі, не кажучи вже про концентрацію думок. Все тіло ватне, а повіки важчі за свинець.

У кімнаті пахне сирістю, цвіллю, на якій утворилися вогкі крапельки, ніби ранкова роса, що блищала від відблисків вогню.

Анастасія обожнювала осінь, навіть ту саму неприємну вологість, від якої всі сахаються.

Але не зараз... зараз чергова мряка дощу змиває всі сліди Анастасії до цього будинку, викинутий телефон більше не ввімкнеться і не покаже місце її перебування. Анастасія тут замкнена назавжди. Ніхто її не знайде.

Анастасія трішки шкодуєш, що обрала факультет криміналістики; зовсім трішки про те, що сунула ніс куди не просили. Вона майже не шкодує про те, що зараз займаєш місце останньої жертви, яку врятувала ціною власного життя.

Знаходитись на волосині від смерті, було напрочуд дико, люто, плаксиво. Анастасія пережила майже весь спектр емоцій. Їй би хотілось, щоб все по скоріше закінчилось, але волосина, що тримала її від кроку до смерті, виявилась міцнішим за канат. Анастасія не знала, коли настане її черга. Не знала, чи взагалі пам'ятає вбивця, що в його руках без п'яти хвилин випускниця факультету криміналістики, яка не вміє користуватися пістолетом.

Анастасія майже змирилася з думкою, що більше не побачить ранкове сонце і не пройде по килиму пожовклого листя. Анастасія втратила плин часу.

Періодично в кімнату хтось таки приходить, запалює багаття в каміні, залишає склянку молока, тільки з цієї причини Анастасія ще жива.

Вона більше не піддається паніці, бо розуміє, що марно.

Анастасія б втекла, але… вона не пам'ятає, що заручниця вбивці, не пам'ятає, чому виявилася в теплій моторошній кімнаті, не пам'ятає, як звучить власне ім'я. Вона нічого не пам'ятає.

— Вона жива!

 Чітко вимовляє чоловік у чорному костюмі, тримаючи в руках пістолет, щойно вибивши зловтішні двері. За ним входить юрба людей в уніформі зі зброєю в руках.

«Орест» — у голові прослизає ім'я, яке Анастасія точно знає, навіть забувши власне, але вона не розуміє звідки. Не розуміє, чому її мозок впізнає цей голос, розрізняє серед юрби інших чоловіків.

— Ти в порядку? Поранена?

Орест говорить поступово, але в голосі чується занепокоєння. Його очі стурбовано бігають туди-сюди, але губи сповнені байдужості.

— Я не пам'ятаю, хто я, — Анастасія видавлює із себе слова, розуміючи, що вони складно даються.

— Я пам'ятаю хто ти. Я тобі все розповім!

Десь далеко, в закутках пам'яті в Анастасії з'являється каламутний образ Ореста, який розпалює вогонь  в каміні та ставить склянку молока. Вона кидається в його обійми, бо серце тривожно стукає від його присутності, але Анастасія не розумієш чому.

— Тобі пощастило, ти єдина, хто вижив, — губи Ореста злегка сіпаються. — Ти пам'ятаєш убивцю? — він схиляє голову на бік, повільно провівши кінчиком язика по нижній губі, пильно дивлячись на Анастасію.

— Ні, — відповідає вона.

В її голові болісно мерехтять спогади минулого, які їй не вдається пригадати. Обривки де темна чоловіча постать стоїть біля каміна, облизуючи нижню губу язиком. Схиливши голову на біг, він тихо їй шепотів: «я пам'ятаю хто ти. Я тобі все розповім!»