Хуртовина

Ніч.
Траса. 
Негода.
Маршрутний автобус повний людей їхав крізь зимову лють.
Всі пасажири втомлено спали на своїх місцях. Сніжна буря розпочалася ще опівдні, заколисуючи своїм безмежним сніговим спокоєм людей.
— Трясця, — тихо вилаявся водій. За його розрахунками вже мав би бути якийсь населений пункт, втім, він якось випустив з виду те, що за останні понад дванадцять годин подорожі, вони не зустріли жодного попутного, чи то зустрічного транспорту.

Пасажир, що тихо куняв поруч, прокинувся та спросоння запитав:
— Де ми?
Водій мовчав, а пасажир почав вдивлятися у вікно. Проте окрім траси та сніжної хуртовини зовні нічого не було видно, жодних табличок, жодних населених пунктів. Після чверті години німого очікування, пасажир здогадався заглянути в телефон. Мережі не було. Усі палички зв'язку також були тьмяними. 
— У вас також немає зв'язку? — запитав пасажир.
Водій заглянувши в смартфон, лиш похитав головою, напружено вдивляючись на дорогу.
Пасажир стривожено підвів до очей годинник.
— Як довго ми ось так їдемо?
— Приблизно останні дванадцять годин, — втомлено відповів водій.
— І що? Жодних вказівників чи транспорту?
Водій категорично повів головою.
Напруга зростала. 
— Ми можемо зупинитися? 
— Щось мені підказує, що не варто цього робити, — відповів водій. — Якщо чесно, то мені страшно, — додав він.
— Може ми померли? — запитав пасажир, після чого сильно вщипнув себе за шию. Біль пронизав його.
— Я теж так перевіряв, — зауважив водій, — Ми досі живі. Втім, щось з цією заметіллю не так. Неначе ми застрягли в якомусь часовому проміжку. 
— Чому такі думки? 
— Останні понад дванадцяти годин усі безпробудно сплять, ніхто не проситься зупинити автобус задля справляння природних потреб. А ви — прокидаєтеся кожні дві години, і наш з вами діалог повторюється з виключною точністю. Хвилин через десять ви знову заснете. 
— Дивно, — відповів пасажир позіхаючи. 
Потім вони знову мовчали, напружено дивлячись у вікно на дорогу, допоки пасажир знову не заснув.
Зовні сніжна заметіль посилилася.
Стрілка рівня палива, підскочила під позначку full, а циферблат кілометража скинув останні 120 кілометрів. Попри ніч та плин часу, все почалося спочатку. Страх і відчуття близькості чогось неминучого й надалі гнали водія вперед. Сьомим чуттям він розумів, що допоки вони їдуть, життя триває...