В петлі часу

Простір порожнечі пронизав пекучий біль. Знову й знову — втім, свідомість не поспішала опиратися пекучим подразникам, лиш терплячи біль. Через деяку вічність часу, фоновий гул почав розпадатися на окремі звукові компоненти та темрява змінилася сутінками. Світ довкола наповнювався новими й новими подразниками. З часом свідомість почала розрізняти яву і сон. Ява несла болючі відчуття. Ще через певну кількість вічностей сприйняття з'явився озноб.
Його била пропасниця.

— Живий?
— Та наче так. Живий. Ох і налякав ти нас друже. Довелося тебе морозити в стазисі. Прокидайся, інакше тобі доведеться проходити це пекло знову.

Микола Григорович лежав закутаний в сіре простирадло. Попри розгармонізацію свідомості та головний біль він розплющив очі. Над ним схилився сивий чоловік, та розгледіти детальніше обличчя не вдалося, все навколо здавалося розмитим.
Десь звіддаля почувся жіночий голос:
— Я принесу йому води.

Микола Григорович намагався підняти голову та сивий зупинив його, притискаючи за плечі до долу:
— Ну, ну, ну, тихо. Нічого не говори. Прокинувся і добре. У нас не так вже й багато часу. Як я й говорив, довелося тебе морозити в стазисі. Тому просто слухай.
— Вода, — пролунав жіночий голос, — Нехай він поп'є води.

Контур її обличчя все ще розпливався, втім як і все довкола. Воду пив жадібно.
— Ще...
— Вибачай друже, більше не можна, потерпи, інакше знову тебе втратимо, доведеться починати все спочатку.
— Нехай поспить, на цей раз в нього є дві години, — озвався жіночий голос.
— Так, звичайно, — відповів старий і вчитель поринув у забуття без снів.

— Прокидайся! — вирвав голос з забуття, — Не розплющуй очі, не поспішай. Ти довго був замороженим в стазисі. Нам довелося...

Жіночий голос продовжив пояснення:
— В ту мить, коли тебе розпилювали в часопросторовому континуумі, ми тебе збирали по миттєвостях та атомах. Важко пояснити все одразу.
— Спробуйте, — не розплющуючи очі озвався вчитель.
— В дану мить ти знаходишся в лабораторії, під поверхнею Місяця, 29 лютого 2232 року по земному календарю. Ця наша схованка замкнена в петлю часоплину. У нас немає першого березня, у нас немає двадцять восьмого лютого. Лише один день, який ми проживаємо залежно від наших потреб та завдань. Як би ми не спустошили наші запаси, в нуль годин, нуль хвилин вони оновлюються, станом на початок доби. Щоразу ми потрапляємо в один і той же день. І саме тому нам необхідно відправити тебе в інший час, інакше — все спочатку.
— Як ви мене зібрали, якщо живете лише повторюваний день?
— А ось це наше досягнення, — радісно повідомила жінка, — Спочатку нам не вдавалося зібрати хоча б крихти страченої людини через час, а потім виникла ідея збирати тебе поміщаючи в стазис. А зібравши, ми намагалися безпечно розморозити тебе. Ти не вперше тут лежиш, і навіть не в соте. Проте, сьогодні ми зайшли вдосталь далеко, щоб відправити тебе в минуле. Проте, май на увазі, це буде не твій час, та не твоя поверхня. Там звідки ти, тебе весь час знищують.
— Весела перспектива, — розплющуючи очі озвався вчитель. — Я можу залишитися тут у вас?
— Ні, адже на початок доби ти все ще перебуваєш в стазисі. Не вводь себе в оману. Це майбутнє не для тебе. Прийми як необхідність.
— Ви досить молодо виглядаєте, — вперше роздивляючись жінку, сказав Микола Григорович. На вигляд їй було близько тридцяти.
— Облиште, —  посміхнулася вона, — Під цим тілом живе тисячолітня стара карга. Щодня оновлюється лише тіло та всі предмети довкола. Свідомість продовжує свій шлях крізь час. І я пам'ятаю, що робила минулого повторення і позаминулого, і... Як щодня ми втрачали тебе. Твоє життя це виклик нашому церберу ТриДетиню, який своїм тоталітаризмом загнав нас сюди. А ми звідси й намагаємося змінити наше минуле. Сотні мандрівників у часі, в різні епохи намагаються змінити історію. Тому ми хочемо, щоб і ти нам допоміг.
— Що для цього необхідно? І чи можемо ми нарешті познайомитися?
— Так звичайно ж, я Аура, професор — Дем'янич. Не знаю що це вам мандрівникам дає.
— Микола Григорович, вчитель літератури, — чомусь додав він, — а де Дем'янич?
— Готує тебе до стрибка.
— Себто?
— Часові контури налаштовує. На жаль ми не можемо знати в який час ти потрапиш. Причини я говорила. Тому ось так, це єдиний твій шанс. Раджу скористатися.
— Що я маю робити в тому часі й місці куди потраплю?
— А це вже по ділу. Ти літератор, але перш за все маєш дещо запам'ятати з теорії ймовірності.
В кімнату неначе з нізвідки, зайшов професор та запитав жінку: — Ну як, він готовий до мандрівки? 
— Останні напуття залишилися.
— Зачекайте, будь ласка, — вигукнув вчитель, — До чого готовий? Я ще не готовий ні до чого. Чому на Місяці? Чому саме двадцять дев'ятого лютого? Хто такий той цербер? До чого теорія ймовірності? Розкажіть хоча б історію розвитку людства, благаю...
— Слухай, вчитель — зупинив його старий — Ти ж не історик. Навіщо то все тобі? Живий то й добре. А з приводу теорії ймовірності — залишай за собою високі ймовірності подій, які в майбутньому змогли б знищити тоталітаризм як явище. Сам бачив, як наші намагання вплинути на час лише погіршували історичний розвиток цивілізації. Пішли.

Ошелешений вчитель, повільно піднявся з пластикової циновки, оглянув кімнату. Більшість речей він не міг порівняти з тим, що було йому знайомим, чи які могли б нагадувати щось. Втім, єдино знайомим з моменту, як він покинув свій час, була відсутність вікон та дверей в приміщенні, де він перебував. Ще однією відмінністю від попередніх кабінетів, була наявність блакитного енергетичного циліндра, розміром з людину, по поверхні якого прокочувалися хвилі електричних розрядів і саме в цей простір вчитель зайшов слідом за професором. Всередині чоловіка огорнув білий щільний туман і в ту ж мить він відчув як простір здригнувся. Повіяло прохолодним повітрям, довкола з'явилося яскраве зоряне небо. Микола Григорович, ще не розумів де він опинився, втім, наявність землі під ногами, гравітації та повітря його неабияк втішили.
— Ну хоч на цьому дякую, — вголос промовив він, — Ніякого кабінету та спецпризначенців.