За сіллю

Дзвінок у вхідні двері розірвав тишу недільного ранку.
Пітер сторожко закривши руками дверне вічко, зазирнув.
На поверховому майданчику стояла молода дівчина.
"Дивно, — подумки зауважив чоловік, — Будинок лише на половину заселений, нікого не мало б бути", та тихо запитав:
— Чого вам потрібно?
— Я ваша сусідка знизу, відчиніть, будь ласка.
Пітер відмикаючи замок, прочинив двері.
— Що вам потрібно? — повторив він своє запитання.
Дівчина посміхнулася та жалісно промовила:
— Я лише вчора ввечері оселилася, а солі немає. Не встигла придбати. Ви не позичите мені солі? Мене звуть Мері, — знову посміхнулася дівчина та простягнула руку для знайомства.
Пітер уважно провів поглядом по дівчині.
Вона була в теплому домашньому халаті та капцях.
— Одну хвилину, — промовив чоловік, не реагуючи на спробу дівчини потоваришувати.
Причинивши двері, Пітер пішов на кухню, та знайшовши майже повну сільничку відніс дівчині.
— Можете не повертати, дарунок, — похмуро сказав Пітер, зачиняючи двері.
Дівчина здивовано стояла ще кількома миттєвостями, а потім щось пробурмотівши пішла геть.
Через двадцять хвилин, коли Пітер завершував роботу, знову пролунав дзвінок.
На цей раз дівочий голос з-за дверей сповіщав:
— Ви вже мене вибачте, я знаю, що ви все ще вдома. Мені потрібен чайник. Ввечері я вам усе поверну, коли перевезуть усі мої речі.
Пітер, цього разу повністю відчинив двері.
— Проходьте Мері, — запрошуючи жестом до квартири та вперше посміхнувшись промовив чоловік, — Пропоную вам кращу пропозицію. Як щодо того, щоб випити зі мною кави?
Дівчина зашарілася та засліпила своєю посмішкою.

— Мері, маю до вас прохання. Маю завершити один вельми цікавий проєкт. Обіцяю вам, скоро ви все дізнаєтеся. Натомість зробіть каву для себе, щодо мене не турбуйтеся — приєднаюсь пізніше.
Мері знову обдарувала Пітера своєю чарівною посмішкою та почала тицяти пальцями на панелі кавоварки.
Поки готувалася кава, чоловік чимось шарудів у кімнаті. А потім, коли кава була готова, він зайшов до кухні:
— Мері — ви вірите в долю?
Дівчина перемінилася на обличчі, а потім знову посміхнулася виблискуючи зубами, немов діамантами. 
— Так, можливо, — її очі спалахнули сяйвом.
— Мері, — знову почав Пітер, — Коли я вас побачив вдруге, то... Зрозумійте, це все робота. Працюю з людьми — надаю деякі послуги. Нервова робота. Але коли я вас знову почув з-за дверей — Мері.

Дівчина лише щасливо сяяла у відповідь.

— Зрозумійте мене вірно, я хочу, щоб ви це поміряли, — протягуючи дівчині сережки, сказав Пітер, — Це сережки моєї бабусі. Я хотів би стати до вас ближчим. Ця квартира, сусідство. Словом, зачекайте, будь ласка, хвилин п'ятнадцять в цій квартирі, а я збігаю, винесу деяке сміття, та забіжу й куплю щось до кави. А потім ми з вами влаштуємо романтичну атмосферу та дізнаємося один про одного більше.

Проте Мері, вже втратила голову. Діаманти в сережках, запаморочили її.

— Так, звичайно ж, я вас чекатиму, — вдягаючи сережки мрійливо сказала дівчина.

Пітер швидко взявши з кімнати стару сумку, пішов до вхідних дверей. Мері стояла перед дзеркалом та вже не бачила тієї миті, коли чоловік вийшов з квартири.
Все було швидко й несподівано, думка про те, що вона навіть не спитала його ім'я, потонуло в блиску діамантів.

Пітер перед тим як піти з квартири, з сумкою з вкраденими коштовностями, включив систему сигналізації, яка реагувала на рух, та надсилала сигнал до служби безпеки. Через три хвилини приїхали спецпризначенці, за ними два патрулі поліції. Ще через хвилин двадцять виводили Мері заковану в кайданки. Це все спостерігав Пітер з даху будинку, на який він вирушив, відразу ж з квартири. 
"Вибач ціпонько, але я ненавиджу коли мені заважають працювати", — подумки зауважив злодій. Він знав, що дівчина була не простою сусідкою. Такі дівчата представлялися сусідками, входили в довіру до господарів та підкидали нещасним снодійне в напої. Опісля чого, тихо "обчищали" квартири.
— Просто сьогодні не твій день, квартира знизу не заселена, вранці я там вже був — тихо промовив злодій та пішов геть.