Одного разу на Олімпі

— Аресе, я тобі дам нове життя, ти матимеш найгостріший меч та найміцніший щит. Будеш виключно зброєю здобувати на їжу, вбиваючи людей  і тварин.
— Стоп, стоп, стоп Зевсе. Не поспішай. Я не хочу вбивати. Я хочу творити.
— Твоя роль вбивати. Це твій сценарій. З життя в життя ти маєш постійно когось вбивати. Це мій задум. Моя воля.
— Звісно ж ти Творець, але я взагалі не хочу вбивати!
— Взагалі?
— Ну, так. Взагалі. Навбивався вже протягом кількох тисяч життів. Хоч і при житті на Землі, я не пам'ятаю інших перевтілень, але кожного разу, після смерті свого земного тіла, кажу собі: "Та ну ні — невже я знову повівся на це та спаскудив своє життя?"
— Арес, не починай. Ти Бог війни та кожного століття народжуєшся видатним воїном. Твоя роль колотити людство. М'ясо на деревах не росте.
— Зевсе — це було моє друге прохання. Я не хочу вбивати тварин заради їжі. Та й просто так вбивати. Я люблю їх. Просто — ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО, — останні три слова Арес наголосив.
— В сенсі? Ти про що — Аресе?
— Ну про цю ідею — "м'ясо на деревах", — показуючи пальцями в повітрі уявні лапки, — Але не так, як минулого разу. 
— А що тобі не сподобалося? Все як і просив — м'ясо на деревах.
— Воно мало б там рости самостійно, а не бути закинутим мною, з фаршу переможених ворогів.
— Арес, давай ти трохи відпочинеш, а потім ми продовжимо. Скоро має з'явитися Афродіта, вона тебе втішить.
— Та ну ні, зачекай. Я ще від земного життя з нею не відійшов. Зевсе, змилуйся.
— Добре, добре, дам тобі відпочинок. Але ця розмова не закінчена. Май на увазі.