За мотивами народної

— Ой, як же було ізпрежди віка
Ой, дай Бо'.

На полі бою стояла курява пронизана лементом живих та стогоном поранених. 
Ножі, мечі, сокири, кинджали, булави, кістені, каміння з пращі — вся зброя сплетена живими та мертвими тілами.

— Ой, як не було неба і землі 
Ой, дай Бо'.

Дзвінкі, глухі, важкі удари — хрускіт зламаних кісток. Матюччя, вереск, стогін, плач, жахіття, сльози, крик, благання.

— А тільки було синєє море
Ой, дай Бо'.

Сморід крові, сечі, кишківника з сотень тисяч покалічених та вбитих.

— На тому морі горіли огні
Ой, дай Бо'.

Ноги сплутуються в тому місиві із плоті. Підошви ковзають в калюжах крові й нечистот.

— Коло тих огнів сиділи святи.
Ой, дай Бо'.

Свідомість марить, очі залиті кров'ю. Руки працюють немов вітряки, перемелюючи море людей на рідке борошно.

— Радять радоньку, кого в море послать.
Ой, дай Бо'.

Земля тріпоче від того святодійства, просякаючись соками мертвих та ненавистю живих.

— Ой, пойди, Петро, по море на дно
Ой, дай Бо'.

Сонце нещадно палить, заварюючи на земному казані живих й померлих в одну страву.

— Та достань Петро жовтого піска
Ой, дай Бо'.

Наше Пекло це наш Рай. Світ і Сонце. Сенс буття.

— Та посіємо по всьому світу,
Ой, дай Бо'.

Крізь біль та втому, все ще несу Смерть. Ще трохи, ще з лишком. Ще...

— Щоб уродилось небо і земля
Ой, дай Бо'.

Ось й мене прогриз черв болю, млості й забуття. Валюся на коліна. Спину розпікає топірець. Дивлюся в небо, Сонце сліпить. Занурюю руки в чорнозем, крізь киші й нечистоти людської глини, шалено гребучись до матері Землі.

— Небо зорями, земля квітами
Ой, дай Бо'.

Батьку Сонце, сліпо ловлю проміння —  прийми душу. Удар в голову. Темінь. Матінко Земля — прийми плоть многогрішну, насить нею себе рідну, повернусь до тебе крізь імлу часу. Дозволь  стати тобою.