Розділ 17. Сто днів до... Назавжди 94 дні потому. Різдвяний Бал

Місто пахло корицею, хвоєю та дорогими парфумами. Увесь їхній шлях, усі «Сто днів до Різдва», досягли своєї кульмінації сьогодні.

​Вероніка перевершила саму себе. Бальна залу готелю «Континенталь» перетворилася на крижаний палац у концепції «Різдво з перцем». Скрізь сяяли кришталеві люстри, тягнулися хвойні гірлянди й палахкотіли гострі червоні акценти: глибокого кольору серветки (перемога Андрія) та троянди, що здавалися гарячими на тлі сніжно-білих скатертин.

​Я стояла у весільній сукні, відчуваючи себе коштовним об’єктом інвестиції. Ідеальний шовк кольору слонової кістки підкреслював кожен вигин мого тіла. Діамант на пальці важив стільки ж, скільки вся ця грандіозна брехня.

​Андрій чекав біля вівтаря. Він був неперевершений. Кожен рух, кожен погляд — взірцевий наречений. Він усміхався гостям, пресі, а головне — моїй мамі, яка вже натхненно розповідала журналістам про «трофейний слід» і про те, як кохання, народжене в суперечках, завжди перемагає.

​Я рушила до нього. Крок за кроком.

«Це бізнес-угода, Катю. Це фінал проєкту, що має вивести наш бренд на новий рівень», — повторювала я собі, як мантру.

​Але дивлячись на нього, я згадувала не бізнес-плани. Я бачила:

• ​його розгубленість у квітковій крамниці;
• ​його біль від мого зізнання;
• ​гарячий, заборонений поцілунок у коридорі, що залишив фіолетовий «трофей»;
• ​його слова: «Я не обіцяю, що кохаю, але я не буду тобі брехати».

​Я підійшла впритул. Він узяв мою руку — його дотик був гарячим і впевненим.

— Ти пройшла тест, — прошепотів він наш приватний код.

— Це ти його пройшов, — відповіла я, ледь ворушачи губами.

​Церемоніймейстер почав говорити про «долю, що поєднала дві найупертіші душі». Настав час для обітниць.

Андрій почав першим. Він не читав із папірця. Він говорив своїм фірмовим, переконливим тоном:

​— Катерино. Я присягаюся тобі. Присягаюся, що ніколи не прийму твою відмову як остаточну. Присягаюся, що ніколи не дозволю тобі перемогти занадто легко. Я обіцяю інвестувати все, що маю, у наш спільний проєкт. І присягаюся, що кожен наш день буде сповнений такою ж боротьбою, завзяттям і пристрастю, як і ці сто днів. «Назавжди» — це занадто довгий термін для планування. Але я обіцяю: жоден наш день не мине даремно.

​Він закінчив. Це була бездоганна обітниця для їхньої «легенди». Бізнесмен визнає, що його жінка — це його найскладніша і найважливіша угода. Зала вибухнула аплодисментами.

​Настала моя черга.

Я поглянула на Андрія. Його очі були напружені. Він чекав, що я завершу сценарій. Що я скажу: «Обіцяю бути твоєю ідеальною дружиною та партнером».

Я підняла мікрофон.

​— Андрію, — мій голос лунко рознісся у тиші залу. — Ти навчив мене, що найбільший ризик веде до найбільшого виграшу. Навчив не боятися власних почуттів.

​Я глибоко вдихнула. Це була мить, коли я мала або остаточно знищити, або освятити цю брехню.

— Я не можу присягатися тобі у вічній боротьбі. Не можу обіцяти бути лише твоїм партнером. Я не можу обіцяти «назавжди»... якщо ти не готовий відповісти мені правдою.

​У залі запала мертва тиша. Мама, Вероніка, журналісти — усі застигли.

— Ти сказав мені, що не можеш вимовити «кохаю», бо це може бути черговою брехнею. Казав, що це лише залежність від азарту. Але ти залишив на моїй шиї слід, який не купиш за жодні гроші.

​Я відклала мікрофон. Зробила крок до нього і взяла його обличчя в долоні. Це був мій останній, найризикованіший блеф.

— Я не вийду за тебе, якщо не почую правди. Я не можу укласти цю угоду на брехні. Андрію, ти можеш сьогодні сказати, що кохаєш мене? Якщо ні — ця казка закінчена, і ти втрачаєш найбільшу інвестуцію свого життя.

​Він мовчав. Час ніби розтягнувся. В його очах знову промайнув той самий непідконтрольний шок. Він бачив: я не жартую. Я готова піти.

​Андрій миттєво, як фінансист, що ухвалює доленосне рішення, притягнув мене до себе.

— Я не планував цього, Катю, — прошепотів він мені на вухо так, щоб чула лише я. — Ніколи не планував. Але так... Я кохаю тебе.

​Це було його перше справжнє зізнання.

Він відпустив мою руку, перехопив мікрофон і повернувся до гостей. Його голос звучав гучно, сповнений тріумфу і несподіваної ніжності:

​— Прошу вибачення, панове! Моя наречена знову виграла суперечку! — Він усміхнувся, і ця усмішка була вперше щирою. — Вона змусила мене визнати найскладнішу істину. Я присягаюся перед вами: Я КОХАЮ ЦЮ ЖІНКУ! І наша боротьба стане нашою найпристраснішою грою.

​Він подивився на мене й кивнув. Цього разу, коли він цілував мене, це був поцілунок не нареченого з обкладинки, а чоловіка, який щойно програв головну битву — власному серцю.

​Фінал: весілля відбулося. Брехня нарешті стала правдою.