Розділ 16. Битва за шию

​Я прокинулася рано і перше, що зробила — підбігла до дзеркала. Синій слід на шиї тепер став густо-фіолетовим, як стигла осіння слива. Це був не просто «засос» — це був епічний трофей.

​Я спробувала замаскувати його коректором, але марно. Це виглядало так, ніби синець намагалися зафарбувати жовтою гуашшю.

​«Мама чекає нас у кав’ярні о десятій, щоб обговорити колір весільних серветок», — згадала я з жахом.

​Я кинулася до шафи. Єдиний варіант — шарф. Але на вулиці було +25. Шарф виглядав би абсурдно. У відчаї я витягла водолазку з найвищим горлом, що була в моєму гардеробі.

​Я прибула до кав’ярні, ледь не зомліваючи від спеки й напруги. Мама вже сиділа за столиком біля вікна, а навпроти неї — Андрій. Він був в ідеально випрасуваній сорочці. І жодних водолазок. Він просто сміявся, нахилившись до мами, яка вже демонструвала йому зразки тканини.

​— Катю, ти де була? — мама суворо подивилася на мене. — І що це за зимове вбрання? Ти захворіла?

​— Ні, мамо, — я сіла, намагаючись зайвий раз не рухати головою. — Це... це новий стиль. Ми з Андрієм вирішили, що для «Різдва з перцем» потрібен певний... загадковий образ.

​— Загадковий? — Андрій підняв брову, і в його очах миттєво спалахнув азарт. Він зрозумів: синець приховати не вдалося.

​Ситуація стала критичною, коли я, намагаючись налити собі кави, зробила необережний рух. Якийсь ґудзик на моєму горлі ослаб, і край фіолетового сліду визирнув на світло.

​Мама на секунду замовкла. Її погляд, зазвичай сфокусований на цифрах і планах, застиг на моїй шиї.

— Катю! Що це таке?! — вона різко вхопила мене за руку.

​Я відчула, як обличчя починає палати. У цей момент Андрій проявив себе як справжній рятівник і геній імпровізації. Він зробив те, що вмів найкраще: перетворив катастрофу на піар-хід.

​— Це моя провина, Людмило Іванівно, — Андрій раптом перехопив мою руку, притиснув її до своїх губ і ніжно поцілував. Його очі випромінювали відчайдушну закоханість. — Це... наш трофей.

​Мама примружилася.

— Трофей? Що ти таке кажеш, Андрію?

​— Ми з Катею сперечалися цілу ніч, — почав він, і я не могла повірити, як легко йому дається ця брехня. — Сперечалися про колір серветок. Вона наполягала на сріблясто-білому, я — на глибокому червоному. Я ніяк не міг її переконати.

​— І що далі? — мама була заінтригована.

​— І тоді ми вирішили: хто програє у суперечці, той отримає... мітку. Нагадування про те, що вона не завжди має рацію! — Андрій злегка нахилився до моєї шиї, ніби збирався «перевірити» мітку ще раз.

​— Я програла, — швидко додала я, підхоплюючи його гру. — Але погодилася на червоні серветки. Це наша нова традиція — гра в мітки замість нудних сварок.

​— Це... — мама була спантеличена. Вона очікувала почути про нещасний випадок, а побачила доказ шаленої пристрасті та незвичайної гри. — Це справді... неординарно. Але якщо це означає, що ви, Андрію, навчили мою Катю бути гнучкішою...

​Вона похитала головою, але в її очах з'явився захоплений блиск.

— Ви, молодь, дивні. Але мені подобається! Це ідеально підкреслює концепцію нашого свята! Засос на шиї нареченої через колір серветок... Це просто геніально!

​Андрій переможно усміхнувся і обережно, вже не на публіку, а тільки для мене, стиснув мою долоню. Він знову перетворив приватну незручність на бізнес-перевагу. Але я знала: цей синець — зовсім не про серветки. Він був про те, що я закохана, а він більше не міг цього ігнорувати.