Розділ 15. Аудит кохання

Наступного дня після виснажливої вечері ми зустрілися з Веронікою. Вона була не просто організаторкою — вона була справжнім весільним аудитором. Ідеально підібрана мамою, Вероніка мала бездоганну репутацію і погляд, що пронизував наскрізь.

​Ми сиділи в її розкішному офісі, завалені стосами глянцевих журналів та палітрами кольорів. Андрій тримався як на надважливих переговорах, а я почувалася так, наче захищаю дипломний проєкт про наші власні стосунки.

​Вероніка, струнка жінка в елегантному сірому костюмі, відразу перейшла до суті.

​— Вітаю вас, Катерино та Андрію. Ваш термін — 94 дні — це виклик. Але публічна історія — ваш найбільший актив. Місто зачароване вашим «коханням, що народилося зі суперечок». Ми маємо зробити це весілля ідеальною кульмінацією.

​Вона дістала планшет і провела пальцем по екрану, де вже було складено детальний графік.

​— Почнемо з концепції. Я читала ваш пост, Катерино. Ви пишете, що ваше кохання — «гостре, як чорний перець». Я пропоную назву: «Різдво з перцем». Стиль — класика, але з драмою.

​Андрій кивнув. Він був повністю в грі.

— Чудово. Драма завжди продається, — підтвердив він.

​— Але, — Вероніка поклала планшет і подивилася на нас поверх окулярів. Її погляд був холодним. — Для реалізації цієї драми мені потрібна достовірність.

​Вона навела на нас камеру.

— Зіграти кохання на публіці легко. Зіграти його для професіонала — майже неможливо. Андрію, назвіть три речі, які Катерина не любить у каві.

​— Елементарно, — відчеканив він. — Перше: цукор — вона вважає це образою для зерна. Друге: надмірне молоко — лише легка хмарка для капучино. І третє: суміш арабіки та робусти — вона воліє чисту арабіку, хоча робуста й додає пікантної гіркоти.

​Вероніка злегка всміхнулася.

— Це чудово. Це ділове партнерство. Тепер ви, Катерино. Опишіть три емоційні реакції Андрія, які здивували вас найбільше за час ваших стосунків.

​Я заціпеніла. Усе, що спадало на думку — його розгубленість у квітковому магазині та мить у ресторані, коли він став на коліно. Але ці реакції були занадто інтимними, щоб виставляти їх на показ.

​— Я... — я завагалася. — Його здивувало, коли я одного разу залишила йому в офісі записку зі смайликом. Він вважав смайлики «непрофесійними».

​Вероніка схилила голову.

— Це поверхнево, Катерино. Ви кажете, що ваше кохання — це суперечка, але не згадуєте справжніх емоційних конфліктів. Виглядає так, ніби ваші стосунки — ідеально розрахована транзакція.

​Вона переводила погляд з Андрія на мене.

— Я не відчуваю драми. А без драми не буде легенди. Ваша обручка має бути не просто прикрасою, а трофеєм у цій битві. Я маю бачити, що ви живете цією суперечкою.

​Андрій миттєво зчитав ситуацію. Вероніка не просто планувала свято — вона проводила аудит наших почуттів.

​— Вероніко, — рішуче сказав він, нахилившись уперед. — Наша драма не на показ. Катя іноді занадто... відповідальна. Вона боїться ризикувати в емоціях. Це я був тим, хто змусив її вийти за рамки. І повірте, — він міцно стиснув мою руку під столом, і я відчула, як тілом пробіг електричний струм, — найбільша суперечка між нами не через каву. А через те, як довго вона приховує від мене свої справжні почуття. Це і є наша драма.

​Він не просто врятував мене — він видав наш секрет, майстерно замаскувавши його під високу романтику.

​Вероніка вперше за зустріч усміхнулася по-справжньому.

— Це інша справа. Цьому я вірю. Отже, концепція: «Переможці суперечки». Весілля-бал як місце примирення двох найупертіших людей.

​Я подивилася на Андрія. Він відповів прямим поглядом, у якому читалася цілковита ясність. Навіть у цьому фіктивному весіллі він змушував мене бути справжньою.

​— Добре, Вероніко. Давайте робити весілля, — сказала я.

Гра під назвою «Назавжди» офіційно перейшла на новий, значно дорожчий і емоційно небезпечніший рівень.

​Ми вийшли з офісу. Тиша між нами була ще напруженішою, ніж після вечері з мамою.

— Ти врятував ситуацію, — мовила я, коли ми сіли в машину. — Ти продав їй нашу правду як «високу романтику».

​— Я просто використовую наявні ресурси, Катю, — відповів Андрій, заводячи двигун. — Твої емоції — найдорожчий ресурс, який у нас є.

​Я з гіркотою подивилася на нього.

— І ти думаєш, що це просто ресурс? Що моє почуття — лише чергова метрика для підвищення трафіку?

​— Я думаю, що зараз тобі не варто думати, — різко обірвав він. — Ти виснажена. Я теж.

​Він відвіз мене додому. Коли ми зупинилися перед моїми дверима, він простягнув руку за ключем. Я інстинктивно схопила його за зап’ястя.

​— Послухай, — він повернувся до мене. Очі здавалися темними у слабкому світлі коридору. — Я не можу обіцяти тобі «назавжди». Але обіцяю, що не буду тобі брехати. А ти не маєш брехати собі.

​Він наблизився. Це не був поцілунок для камери чи публіки. Це не було частиною гри. Це був виклик. Він владно притиснув мене до стіни біля дверей. Цей поцілунок був гарячим, глибоким і забороненим. Ми обидва порушували власні правила. Він цілував мене як чоловік, який більше не міг чинити опір цій «залежності від боротьби».

​Його губи перейшли на мою шию. Я задихалася від його раптової пристрасті. Він цілував і кусав, залишаючи гарячі сліди. Це було власницько й відчайдушно.

​Я ледь відштовхнула його. Дихання було рваним. Він відступив на крок, очі блищали диким вогнем, який він не встиг загасити.

​— На добраніч, Катю, — прохрипів він. — Пам'ятай: Вероніка вимагає драми. І я її забезпечу.

​Я зайшла у квартиру й притулилася до дверей, намагаючись вгамувати серцебиття. У ванній я ввімкнула світло й подивилася у дзеркало.

​На шиї, прямо під підборіддям, яскраво світився синій слід. Справжній. Болючий. Його неможливо було приховати.

​Це був не просто знак. Це був трофей, нагадування про те, що тепер ми граємо без правил. І я зрозуміла: цей слід, який я не зможу прикрити коміром у літню спеку — це була його відповідь на моє зізнання. «Я не кажу, що кохаю, але я маркую тебе як свою».