Продовження Розділу 14. Мовчання у відповідь

       Ми під’їхали до рідного будинку. Букет білих лілій, які обрав Андрій, здавався ідеальним. Він пах правдою, а не інвестиційним проєктом.

​Після нашого відвертого моменту в квітковому бутику в машині панувала дивна тиша. Вона не була ніяковою; вона була наповненою. Я відчувала його погляд на собі, поки він вів машину.

​— Ти... ти не мусиш відповідати, — прошепотіла я, коли ми зупинилися. — Я просто... мала це сказати. Для чесності. Щоб ти знав, у що тепер вступаєш.

— Знаю, — відповів він, його голос був спокійний і глибокий. — Я вступаю в гру, де я не єдиний стратег, і де ставки вищі, ніж я думав. Це мене влаштовує.

​Він вийшов з машини і відкрив мені дверцята, вже не як бізнесмен, а як наречений. Це була його нова роль, і він, здавалося, приймав її з не меншим азартом.

​Мама відкрила двері з таким виглядом, ніби ми запізнилися на презентацію перед інвесторами.

​— Катю! Ви нарешті! — Вона була одягнена в ідеальний вечірній костюм і випромінювала енергію, яка змусила б будь-якого генерального директора відчути себе невпевнено. — А ти, Андрію...

​Андрій зробив те, що вмів найкраще: чарував. Він простягнув їй лілії з такою повагою, ніби вручав державну нагороду.

​— Людмило Іванівно, це для Вас. Катя розповідала, що ці квіти є Вашими улюбленими. Вони, як і Ви, — класичні й елегантні.

— Ох, лілії! — Мама розпливлася в посмішці. Стратегія «Лілії» спрацювала. — Як мило! Заходьте, заходьте.

​За вечерею Андрій демонстрував вищий пілотаж. Він не просто відповідав на її питання, він співпрацював.

​— Ви, Андрію, такий успішний. Але чи зможете Ви зробити щасливою мою Катю? Вона ж така... відповідальна.

— Людмило Іванівно, я став успішним саме тому, що ціную відповідальність і дисципліну, — посміхнувся Андрій, поклавши руку на мою, демонструючи ідеальний дотик закоханого чоловіка. — І саме за ці якості я її й покохав. Наші стосунки — це не просто емоції. Це партнерство, засноване на взаємній повазі та спільному баченні майбутнього.

​Я ледве стримувала посмішку. Це було правдою, і водночас — ідеальною брехнею, адаптованою під аудиторію. Він обійшов усі її пастки.

​— Гаразд, — Мама задоволено відклала серветку. — Перейдемо до головного. Катю, ви з Андрієм сказали, що у вас 95 днів до Різдва. Це дуже мало! Це буде грандіозне весілля!

​— Ми плануємо скромну церемонію... — почала я, але Андрій стиснув мою руку, змушуючи замовкнути.

​— Звісно, ні, Людмило Іванівно, — втрутився Андрій, його голос був сповнений розмаху. — Наша історія кохання — це легенда міста. Ми не можемо дозволити собі «скромно». Ми плануємо святкування на всі 100 днів!

​Мама аж засвітилася. Я відчула, як холодний піт стікає по спині.

​— Так, — продовжив Андрій, дивлячись прямо на мою маму, а не на мене. — Ми плануємо "Різдвяний Бал" напередодні свята. Найкращий зал, найкращі квіти, найкращі партнери. Я хочу, щоб Ваша донька мала весілля, про яке вона навіть не мріяла. Ви мені допоможете з деталями?

​Це був геніальний хід: він не просто погодився на її умови, він передав їй контроль над процесом, знявши з нас відповідальність за деталі і зробивши її співучасницею легенди.

​— Звісно! — вигукнула Мама. — Ми почнемо негайно! Я знаю найкращого організатора весіль у місті!

​Андрій посміхнувся мені через стіл. У його погляді читалося: «Я ж казав, що я вмію вигравати». Але в ньому було щось ще: розуміння, що він вляпався в це по вуха, і тепер він має грати свою роль до кінця. Навіть із несподіваним елементом щирого кохання на борту.           Ми попрощалися з Мамою, і вона виглядала настільки задоволеною, наче щойно підписала угоду століття. Вона тримала Андрія за руку, обіцяючи надіслати йому поштою контакти найкращого флориста, кондитера та весільного організатора вже сьогодні вночі.

​Коли двері за нами зачинилися, ми ступили в нічну прохолоду. Андрій відкрив дверцята машини, але цього разу не відразу сів за кермо. Він обійшов машину і сперся об неї, схрестивши руки на грудях.

​— Ну що, наречена, — промовив він, і в його голосі більше не було ані краплі чарівності, лише чистий, нерозбавлений Андрій. — Ми щойно підписали контракт на організацію «Різдвяного Балу». Ти уявляєш, скільки коштує такий бал?

— Я уявляю, — мій голос був слабким. — Але це була єдина стратегія, щоб її задовольнити. Ти зіграв блискуче.

​— Я зіграв блискуче, але ти щойно отримала домашнє завдання від майбутньої тещі, яке займе у тебе всі 95 днів, — він підійшов до мене впритул, і вся напруга, яку ми стримували протягом вечері, знову вибухнула в повітрі. — Це було ризиковано, Катю. Дуже ризиковано.

​— Ризиковано? — Я кинула йому виклик. — Ризиковано було мені казати тобі сьогодні, що я закохана! А ти навіть не відповів! Ти просто перейшов до обговорення лілій!

​Він мовчав. Ніч навколо була темною, лише світло ліхтаря освітлювало його обличчя, роблячи тіні глибокими.

​— Що ти хотіла, щоб я відповів? — нарешті запитав він. — Щоб я сказав: «О, чудово, Катю, я теж закоханий, і тепер ми можемо спокійно планувати весілля і жити довго і щасливо»?

— Так! — ледь не крикнула я.

— Але це була б брехня, Катю. Ще одна брехня, на додачу до всіх, що ми вже вигадали.

​Ці слова боляче вдарили по мені.

​— Отже, ти не закоханий, — мої губи ледь ворушилися.

​Він провів рукою по волоссю, демонструючи рідкісну для нього розгубленість.

​— Я знаю, що ти відчуваєш. Це інтенсивність. Це те, що виникає між партнерами, які працюють так близько, які сперечаються, які ризикують усім. Це збудження, це залежність від цієї боротьби. Але кохання... Кохання — це інвестиція на все життя. А я... я не знаю, чи готовий я інвестувати, Катю. Я не знаю, чи це не просто частина нашої гри.