Продовження Розділу 14. Мовчання у відповідь

       ​Ми під’їхали до рідного будинку. Букет білих лілій, які обрав Андрій, здавався ідеальним. Він пах правдою, а не черговим інвестиційним проєктом.

​Після нашого відвертого моменту в квітковому бутику в машині панувала дивна тиша. Вона не була ніяковою — вона була наповненою. Поки він вів авто, я відчувала на собі його погляд.

​— Ти... ти не мусиш відповідати, — прошепотіла я, коли ми зупинилися. — Я просто мала це сказати. Для чесності. Щоб ти знав, у що тепер вступаєш.

​— Знаю, — відповів він, і його голос звучав спокійно та глибоко. — Я вступаю в гру, де я не єдиний стратег і де ставки вищі, ніж я думав. Це мене влаштовує.

​Він вийшов із машини й відчинив мені дверцята — вже не як бізнесмен, а як наречений. Це була його нова роль, і він, здавалося, приймав її з не меншим азартом.

​У тещі

​Мама відчинила двері з таким виглядом, ніби ми запізнилися на презентацію перед інвесторами.

​— Катю! Ви нарешті! — вона була в ідеальному вечірньому костюмі й випромінювала енергію, яка змусила б будь-якого гендиректора відчути себе невпевнено. — А ти, Андрію...

​Андрій зробив те, що вмів найкраще: почав чарувати. Він простягнув їй лілії з такою повагою, ніби вручав державну нагороду.

​— Людмило Іванівно, це для вас. Катя розповідала, що це ваші улюблені квіти. Вони, як і ви, — класичні й елегантні.

​— Ох, лілії! — мама розпливлася в посмішці. Стратегія «Лілії» спрацювала. — Як мило! Заходьте, заходьте.

​За вечерею Андрій демонстрував вищий пілотаж. Він не просто відповідав на питання — він співпрацював.

​— Ви, Андрію, такий успішний... Але чи зможете ви зробити щасливою мою Катю? Вона ж така... відповідальна.

​— Людмило Іванівно, я став успішним саме тому, що ціную відповідальність і дисципліну, — він усміхнувся й накрив мою долоню своєю, демонструючи ідеальний дотик закоханого чоловіка. — І саме за ці якості я її й покохав. Наші стосунки — це не просто емоції. Це партнерство, засноване на взаємній повазі та спільному баченні майбутнього.

​Я ледве стримувала посмішку. Це було правдою і водночас — ідеальною брехнею, адаптованою під аудиторію. Він обійшов усі її пастки.

​— Гаразд, — мама задоволено відклала серветку. — Перейдемо до головного. Катю, ви з Андрієм казали, що до Різдва лишилося 95 днів. Це дуже мало! Це має бути грандіозне весілля!

​— Ми плануємо скромну церемонію... — почала я, але Андрій стиснув мою руку, змушуючи замовкнути.

​— Звісно, ні, Людмило Іванівно, — втрутився він, і його голос сповнився розмаху. — Наша історія кохання — це легенда міста. Ми не можемо дозволити собі «скромно». Ми плануємо святкування на всі сто відсотків!

​Мама аж засяяла. Я відчула, як холодний піт стікає по спині.

​— Так, — продовжив Андрій, дивлячись прямо на мою маму. — Ми плануємо «Різдвяний бал» напередодні свята. Найкращий зал, найкращі квіти, найкращі партнери. Я хочу, щоб ваша донька мала весілля, про яке вона навіть не мріяла. Ви допоможете мені з деталями?

​Це був геніальний хід: він не просто погодився на її умови, він передав їй контроль. Він зняв із нас відповідальність за дрібниці, зробивши її співавторкою цієї легенди.

​— Звісно! — вигукнула мама. — Ми почнемо негайно! Я знаю найкращого весільного організатора в місті!

​Андрій усміхнувся мені через стіл. У його погляді читалося: «Я ж казав, що вмію вигравати». Але було там і дещо інше: розуміння, що він вляпався в це по вуха. Тепер він мав грати роль до кінця, навіть із несподіваним елементом щирих почуттів на борту.

​Ми попрощалися. Мама виглядала настільки задоволеною, наче щойно підписала угоду століття. Вона тримала Андрія за руку, обіцяючи ще сьогодні надіслати контакти флористів та кондитерів.

​Коли двері зачинилися, ми ступили в нічну проходу. Андрій відімкнув машину, але не поспішав сідати за кермо. Він сперся на капот і схрестив руки на грудях.

​— Ну що, наречена, — промовив він. У його голосі більше не було ані краплі «чарівності», лише чистий, нерозбавлений Андрій. — Ми щойно підписали контракт на організацію «Різдвяного балу». Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?

​— Уявляю, — мій голос був слабким. — Але це була єдина стратегія, щоб її задовольнити. Ти зіграв блискуче.

​— Я зіграв блискуче, але ти щойно отримала «домашнє завдання» від майбутньої тещі, яке займе всі 95 днів, — він підійшов упритул, і вся напруга вечора знову вибухнула в повітрі. — Це було ризиковано, Катю. Дуже ризиковано.

​— Ризиковано? — я кинула йому виклик. — Ризиковано було зізнатися тобі в коханні! А ти навіть не відповів! Ти просто перейшов до обговорення лілій!

​Він мовчав. Лише світло ліхтаря окреслювало його обличчя, роблячи тіні глибшими.

​— Що ти хотіла почути? — нарешті запитав він. — Щоб я сказав: «Чудово, Катю, я теж закоханий, тепер ми сплануємо весілля і житимемо довго й щасливо»?

​— Так! — майже крикнула я.

​— Але це була б брехня. Ще одна брехня на додачу до тих, що ми вже навигадували.

​Слова боляче вдарили по мені.

​— Отже, ти не закоханий... — мої губи ледь ворушилися.

​Він провів рукою по волоссю, демонструючи рідкісну для нього розгубленість.

​— Я знаю, що ти відчуваєш. Це інтенсивність. Це те, що виникає між партнерами, які працюють пліч-о-пліч, сперечаються, ризикують усім. Це азарт, залежність від боротьби. Але кохання... Кохання — це інвестиція на все життя. А я не знаю, чи готовий я інвестувати, Катю. Не знаю, чи не є це просто частиною нашої гри.

​Він підійшов ближче й поклав руки мені на плечі.

​— Твій поцілунок сьогодні... він був справжнім. І твій виклик у квітковому магазині — теж. Ти ж знаєш, що я відчуваю до тебе не просто дружбу. Але коли я кажу «кохаю», це має бути назавжди. А «назавжди» — це те, чого я зараз не можу обіцяти.

​Він відпустив мене і сів у машину.

​— Я відвезу тебе додому. Завтра треба скласти бюджет на бал. 94 дні до Різдва.

​Він завів двигун. Ми їхали в цілковитій тиші, яка була гучнішою за будь-яку сварку. Його слова про «залежність від боротьби» різали серце. Я подивилася на обручку, що виблискувала на пальці — символ найдорожчої брехні в моєму житті.