Розділ 13. Ціна правди (Гіпотетичне продовження)

Андрій не просто купував — він укладав угоди. Навіть вибір подарунка для моєї матері перетворився на стратегічну операцію. Ми стояли в найдорожчому квітковому бутику міста, де троянди нагадували витвори мистецтва, а повітря було густим від аромату екзотичної зелені.

​— Отже, Катю, — Андрій зиркнув у телефон, звіряючись зі списком. — Твоя мати любить «класику з шиком». Я обрав сто голландських троянд із градієнтом. Вони демонструють статус, увагу та перспективу.

​— Андрію, — я ледь стримувала роздратування, — це моя мати, а не голова наглядової ради. Вона любить звичайні білі лілії. Для неї півонії — це «занадто вичурно».

​— Лілії? — він здивовано підняв брову. — Але це базовий рівень, Катю. Ми не можемо дозволити собі «базовий рівень». Нам потрібен масштаб.

​Він почав обговорювати з флористом відтінок стрічки, повністю ігноруючи мої слова. Мене це зачепило до глибини душі. Він розглядав усе моє життя, мої почуття і мою сім’ю крізь призму графіків та інвестицій. Він грав роль нареченого, але за своїми фінансово обґрунтованими правилами.

​— Ти знову перетворив усе на бізнес-план! — мій голос зірвався й лунко розлетівся в тиші бутика. — Це не вистава, Андрію! Це моя мама! Будь нарешті собою, а не ідеальним партнером!

​Андрій повільно розвернувся. Обличчя було спокійним, але очі — сталевими.

— Катю, я роблю те, про що ти просила: я вражаю. Я вкладаю ресурси в нашу легенду. Ти що, боїшся, що я буду занадто переконливим?

​— Я боюся, що твоя «ефективність» знищить усе справжнє, що в нас залишилося! — я відчайдушно озирнулася навколо. Довкола було стільки краси, стільки ароматів — і жодної живої емоції. — Ти просив пост — я написала. Просив поцілунок — я зіграла краще за будь-яку актрису! Але твоя гра стала небезпечною!

​Він мовчав, очікуючи продовження, як на затяжних перемовинах. І це мене остаточно доконало.

— Я втомилася грати, Андрію!

​Я зробила крок вперед і різко схопила його за лацкани піджака. Я бачила щире здивування в його погляді. Усе моє тіло тремтіло від страху і того усвідомлення, що вдарило мене, наче дев’ятий вал. Це не було частиною угоди.

​— Я не хочу, щоб ти дарував їй півонії заради враження! Я хочу, щоб ти купив лілії, бо я сказала, що вона їх любить! — мій голос зірвався на хрипкий шепіт. Я притягнула його обличчя до свого. — Андрію, я кохаю тебе. І зараз... цей поцілунок — не брехня!

​Його руки інстинктивно обхопили мою талію. Він на мить завмер, скануючи моє обличчя, ніби шукав підступ, але знайшов лише вразливу й закохану жінку.

​Цього разу не було камер. Не було журналістів чи натовпу. Тільки ми двоє. Поцілунок був усепоглинаючим — жорстким, відчайдушним і до болю справжнім. Він цілував мене не як «наречену для піару», а як жінку, яка щойно довірила йому свій найстрашніший секрет. Це був поцілунок, що пахнув квітами та відвертістю.

​Коли він відсторонився, його дихання було уривчастим. Він дивився на мене з сумішшю шоку, тріумфу і... несподіваної ніжності.

​— Лілії, значить, — прошепотів він. Голос змінився. Зник тон бізнесмена, залишився голос чоловіка.

​— Лілії, — твердо повторила я.

​— Добре, Катю. Нехай будуть лілії. — Він кивнув флористу, і в цьому жесті була остаточна крапка. — А тепер ходімо. Ми не маємо запізнюватися до тещі.

​Ми вийшли з бутика з величезним оберемком білих лілій. Правда нарешті вирвалася на волю. Тепер ми обоє знали: гра закінчилася. Почалося життя.