Розділ 12. Шість абзаців до Різдва (Гіпотетичне продовження)

Ранок після заручин був важким. Не від шампанського — його я пригубила лише символічно, — а від нереальності того, що сталося.

​Я лежала у своїй квартирі, де все ще витав аромат дорогого чоловічого парфуму. Андрій наполіг, що має провести мене до дверей «як справжній наречений». Я дивилася на свій палець. Обручка була холодною, важкою і нереально блискучою. Я простягнула руку до світла: діамант ідеально ловив промені. Найгірше було те, що він мені пасував.

​Я згадала наші фото, які вже заполонили стрічки новин: Андрій на коліні, мої обійми, наш поцілунок. Заголовки кричали: «Співвласники кав'ярні "100 днів до Різдва" оголосили про заручини! Нова легенда міста!»

​Мені потрібно було написати пост. Повідомлення від Андрія прийшло о шостій ранку: «Чекаю на пост. Він має бути таким же переконливим, як наш поцілунок. Успіху, наречена».

​Я відкрила ноутбук. Заголовок: «Від суперечки до "Так": наші 100 днів до Різдва».

​«Напиши емоційно», — наказав він. Але як писати про емоції, коли всередині лише контрольована паніка та безсоння? Я зробила ковток міцної кави й почала друкувати нашу легенду.

​Уривок із блогу Катерини:

«Багато хто знає, що наші стосунки з Андрієм почалися з шаленої суперечки. Наше кохання ніколи не було схожим на солодкі романи. Воно гостре, як чорний перець, і гаряче, як еспресо.

​Кожен наш робочий день був інтелектуальною дуеллю. Ми сперечалися про все: від сортів кави до сенсу життя. І в цій напрузі ми зрозуміли головне: ми не можемо працювати одне без одного. І не можемо жити одне без одного.

​Минулого вечора Андрій перевернув правила гри. Він нагадав мені, що найбільший ризик веде до найбільшого виграшу. Коли він став на коліно, я зрозуміла: він правий.

​Я сказала "Так". І це було найлегше рішення в моєму житті».

​Я натиснула «Опублікувати». Текст був бездоганним. Переконливим. Майстерною брехнею, що звучала як щира правда.

​За п'ять хвилин телефон вибухнув дзвінком. Мама.

— Катю! Ти виходиш заміж і мовчиш?! Весь інтернет гуде! Який шик, «Золотий Лев», журналісти... Але ти забула про головне!

​Я стиснула зуби.

— Я знаю, мамо. Ми все обговорюємо.

— Обговорюєте? — в її голосі з'явився метал. — Різдво на носі! У вас залишилося 95 днів! Я хочу бачити вас на вечері завтра. Приведи свого нареченого. Ми маємо познайомитися, обговорити гостей і забронювати ресторан. Усе місто має говорити про це весілля!

​Моя стратегічна частина мозку заволала: «Контакт із родиною не входив у план!». Але відмова означала б провал легенди.

— Добре, мамо. Ми будемо.

​Я кинула телефон на диван і швидко написала Андрію:

Катя: Терміново! Завтра вечеря в моєї мами. Вона чекає детального плану весілля. Це наш перший сімейний вихід. Маємо бути ідеальною парою.

​Відповідь прийшла миттєво:

Андрій: Ти чудово граєш роль. Я теж підтягнуся. Де і о котрій?

​А потім він зателефонував.

— Я знаю, про що ти думаєш, — його голос був глибоким і спокійним. — Що це виходить за межі угоди. Але подумай, який це піар. Твоя мама — наш найкращий союзник.

— Андрію, моїй мамі не можна казати «ні». Вона зруйнує нас, якщо відчує фальш. Будь чарівним. Просто неймовірно чарівним.

— Буду. І пам’ятай моє правило: «Розкажи». Ти маєш говорити з нею як закохана жінка. Бо якщо не переконаєш її — не переконаєш світ.

​Він повісив слухавку, а я залишилася наодинці зі своїм тремтінням.

Закохана жінка. Я поняття не мала, як грати цю роль. Це означало знайти в собі ту частинку, яка справді могла б закохатися в цього нестерпно амбітного чоловіка, що щойно вдягнув мені на палець діамант.