Розділ 11. Ціна інвестиції

Андрій не просто кивнув. Він підвівся, повільно обійшов стіл і зупинився впритул до мене, спершись долонями на стільницю. Його тінь накрила мене, а простір навколо заповнив аромат міцної кави та дорогого одеколону. Він виглядав як хижак, що нарешті почув запах справжньої здобичі.

​— Ти щойно запропонувала мені партнерство з необмеженою відповідальністю, Катю. Це не гра в «Монополію».

​— Я знаю, — мій голос був рівним, хоча всередині я тремтіла, як порцелянова чашка на краю столу. — Але ми ж говорили про захист інвестицій? Наша кав’ярня — це наш первісток. А заручини як легенда — це найкращий маркетинг. Місто чекає на цю казку.

​Він нахилився ще нижче. Я відчула його гарячий подих біля самої скроні.

​— А що, як легенда стане реальністю? — його шепіт прозвучав не як питання, а як ультиматум.

​Моє «крижане» серце, так старанно закуте в броню, зробило болісний кульбіт. Я різко відсторонилася.

​— Ми партнери. Це бізнес. Умова проста: обручка на пальці, дата в календарі — за 95 днів до Різдва. Усе. Більше ніяких «залучень», Андрію.

​Він випрямився. У його очах спалахнула небезпечна суміш азарту та образи. Образи на те, що я знову намагаюся виставити кордони там, де він їх уже давно стер.

​— Добре, Катю. Буде тобі обручка. Буде і тест, — він хижо посміхнувся. — Але ти не зможеш контролювати те, як саме я його проводитиму. Сьогодні ввечері ми святкуємо успіх. Наше перше публічне побачення як «наречених». За моїми правилами.

​Я затамувала подих. Його правила? Це звучало ризикованіше за будь-яку банківську авантюру.

​— Які твої правила? — ледь чутно запитала я.

​— Поцілуй. Розкажи. Напиши, — він перелічив це з тією ж легкістю, з якою замовляв подвійне еспресо. — Сьогодні ти маєш поцілувати мене так, щоб усі повірили. Маєш розповісти історію нашого кохання так, щоб вона стала легендою. І маєш написати про це в блозі. Справжню, живу історію.

​Він кинув ключі від машини на стіл. Дзвін металу пролунав як фінальний гонг.

— Чекаю о сьомій. І не забудь про сукню.

​Я стояла посеред кав’ярні, яка за мить перетворилася на зону бойових дій. Ключі від його Audi на стільниці здавалися символом моєї капітуляції.

​Я кинулася до службової кімнати. У шафі висів єдиний вечірній варіант: смарагдова сукня-футляр. Я купила її рік тому, але так і не наважилася одягти. Занадто сміливо. Занадто... жіночно.

​Шовк обійняв тіло, підкреслюючи кожен вигин. У дзеркалі я побачила не Катю-менеджерку, а жінку, яка готується до головної ролі у своєму житті. Або, можливо, це і була справжня я, яку я роками ховала за сухими звітами?

​19:40. Двадцять хвилин до виходу.

«Поцілуй...» — відлунював його голос у голові. Як мені це зробити? Досі наші поцілунки були швидкими, тактичними. Тепер контроль був у його руках. І це лякало до нестями.

​Червона помада, трохи підводки... Я дивилася на себе, як на актрису перед прем’єрою. Коли я вийшла на вулицю, він уже чекав. Притулившись до полірованого кузова, у чорному костюмі з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки, Андрій виглядав неприборканим.

​Його погляд повільно проковзнув по мені — від підборів до маківки.

— Ти виглядаєш... як моя наречена, — тихо промовив він.

​Я сіла в салон. На панелі виблискувала розкішна ювелірна коробочка.

— Андрію, що це?

— Обручка. Ти ж просила, — спокійно відповів він, заводячи двигун. Рев мотора розірвав тишу вечірнього міста. — А тепер, Катю, розкажи мені нашу історію. Ту, яку ти напишеш у блозі. Я маю знати, у що вступаю.

​Я почала розповідати. Про випадкову зустріч, про суперечки навколо кавових апаратів, про те, як інтелектуальна дуель переросла у щось більше. Я плела легенду з напівправди, а він підігрував, додаючи деталі про наш «перший поцілунок» під час святкування успіху.

​Ми під’їхали до «Золотого Лева» — найпублічнішого місця в місті.

— Чудова казка, Катю, — промовив він, вимикаючи двигун. — Але в ній бракує кульмінації.

​Біля входу вже з’юрмилися журналісти та роззяви. Андрій взяв мене за руку, пальці в пальці. Ми зробили кілька кроків під спалахами камер, і раптом... він зупинився.

​Прямо там, під прицілом десятків об’єктивів, Андрій опустився на одне коліно.

Серце зупинилося. Цього не було в бізнес-плані!

​Він дістав коробочку. Діамант спалахнув під світлом ліхтарів, як маленьке різдвяне сонце.

— Катерино, — його голос пролунав чисто і владно. — Ти — моя найдорожча інвестиція і найзапекліша суперечка. Виходь за мене. Давай зробимо ці дні до Різдва нашою справжньою історією.

​Я задихалася. Камери клацали з шаленою швидкістю. Сказати «ні» — означало знищити все. Сказати «так» — стрибнути в безодню.

​Я зробила єдине, що могла — увімкнула режим стратега. Потрібен поцілунок? Буде поцілунок.

Я повільно ступила до нього. Світ навколо розмився. Тільки його обличчя і очі, що вимагали правди. Я торкнулася його щоки, змушуючи підняти голову.

​— Андрію, — промовила я з тією самою упертою усмішкою, яку він так любив. — Ти ж знаєш, я не люблю програвати тобі в суперечках. Так!

​Натовп вибухнув оплесками. Але Андрій не підвівся. Він чекав.

Я нахилилася і поцілувала його. Це не був діловий дотик. Я цілувала його так, ніби ми дійсно йшли до цього моменту все життя. Жагуче, відверто, з усією напругою, що накопичилася між нами.

​Він відповів миттєво, підхоплюючи мій запал. Це був поцілунок, який неможливо списати на сценарій. Це був маніфест.

Коли ми нарешті відсторонилися, він швидко одягнув обручку мені на палець. Вона сіла ідеально.

​— Перший рівень пройдено, наречена, — прошепотів він мені на вухо, міцно обіймаючи за талію.

Ми стояли перед входом, і весь світ тепер знав: легенда почалася.

Наступний крок — «Напиши».