Розділ 10. Ярмарок Наречених

Катя (Актриса та Стратег)

Двадцять перша година п’ять хвилин. Я стояла біля пікапа Андрія у своїй ідеальній вовняній сукні бордового кольору. Зараз я виглядала як наречена з глянцевого каталогу, а не як суворий стратег. Я навіть відмовилася від звичного пучка, дозволивши волоссю спадати м’якими хвилями. Це був необхідний елемент маркетингу — люди купують емоцію, а не лише продукт.

​Андрій виглядав… небезпечно. Чистий светр кольору хакі та свіжовиголене обличчя підкреслювали його рішучий профіль. Він став ідеальним втіленням «надійного, але романтичного пекаря».

​— Метрики на місці, наречена? — запитав він, завантажуючи останні коробки. Він так наголосив на кожному складі слова «наречена», що воно прозвучало одночасно як комплімент і зухвалий виклик.

​— Так. Пам’ятайте план: усміхатися, триматися за руки й розповідати «історію кохання» про те, як нас поєднали мандарини, — я простягнула йому сценарій. — І жодної спонтанності. Особливо після того, як ви вчора довели рахунок до 4:3.

​— Я спробую, — він підхопив коробку, але сценарій так і залишився в моїх руках. — Але якщо ти захочеш повернути нічию, я маю бути напоготові.

​Я проігнорувала шпильку, зосередившись на логістиці. Ярмарок — це вісім годин публічної гри. Якщо ми протримаємося, конверсія злетить до небес.

​Коли ми прибули на центральну площу, де вирувало свято, хаос Андрія здавався доречним. Скрізь пахло хвоєю, глінтвейном та святом. Це була його стихія. Ми швидко розгорнули ятку з вивіскою: «Різдвяний сюрприз нареченого: рецепт, що об’єднав нас».

​— Починаємо, — прошепотіла я, коли наблизилися перші відвідувачі.

​Андрій накрив мою руку своєю великою, теплою долонею. Я відчула те саме тепло, що й тоді, в пекарні, але тепер між нами не було жодних бар’єрів.

​— Привіт, любі! — голосно, по-хазяйськи звернувся він до людей. — Скуштуйте наш весільний кекс! Це справжня історія кохання!

​Я автоматично усміхнулася:

— Так, ми сперечалися про бізнес, але він переміг мій скептицизм мандариновими скоринками.

​Ми натхненно брехали, але люди бачили в наших поглядах щось набагато більше за маркетингову легенду. Кекси розліталися миттєво.

​— Ой, а обручки? Коли ж весілля? — запитала літня пані, купуючи третю порцію.

​Я завмерла. Про обручки ми не подумали. Андрій, не вагаючись, стиснув мою руку і подивився мені прямо в очі. У цей момент у нашому фарсі не залишилося жодної фальші.

​— Це наш маленький секрет, — промовив він. — Ми чекаємо, коли Катя нарешті повірить у справжнє диво Різдва.

​Це був емоційний нокаут. Він не просто грав — він вимагав від мене справжньої трансформації. Я ледь усміхнулася, відчуваючи паніку. Гра ставала надто реальною.

​— «Диво Різдва»? Звучить як порожній слоган. Де обручки? — цинічно кинув молодий чоловік із черги. — Без них це просто реклама, друзі.

​Мій професійний інстинкт наказав: заперечувати, контролювати, пояснювати. Я вже відкрила рот, щоб видати логічну відповідь про «несподівані заручини»...

​Але Андрій діяв швидше. Він не дозволив Сніговій Королеві повернутися.

​Він різко притягнув мене до себе за талію. Я відчула запах хвої та рому. Його губи знайшли мої без жодних попереджень. Це був не ніжний поцілунок для публіки й не «стратегічний хід». Це був жорсткий, глибокий поцілунок, що забирав подих і встановлював право власності. Його вуста були вимогливими й гарячими, вони наче забороняли мені повертатися до мого цинізму.

​Натовп вибухнув захопленими вигуками та криками «Гірко!». Такої реакції не купиш за жодні гроші. Коли Андрій нарешті відпустив мене, я ледь трималася на ногах. Мої губи палали.

​— Обручки? — він переможно всміхнувся покупцеві. — Обручки будуть, коли Катя завершить свій аналіз ризиків. Але запевню вас: це не маркетинг. Це кохання.

​Він подивився на мене з дикою, відкритою радістю:

— Що скажеш, стратегу? Яку метрику це побило?

​— Це... — я ледь витиснула слова, — це не було в плані. Але показник довіри тепер на максимумі.

​Коли ми продали останню крихту й навколо нарешті стало тихо, ми стояли в порожній ятці, виснажені, але щасливі.

​— Який тепер офіційний рахунок, Катю? — його очі кидали виклик. — 4:3? Чи цей поцілунок анулював правила?

​Я зітхнула, здаючи позиції:

— Рахунок 4:4. Нічия. Тепер ми в цьому разом.

​Андрій задоволено кивнув:

— І яка наша наступна стратегічна метрика?

​Я подивилася на телефон. До Різдва 95 днів.

— Обручка, — прошепотіла я. — Сьогодні ввечері, Андрію, тобі доведеться знайти щось, що переконає мене, що ми справжня пара. Хоча б для підкріплення легенди.

​Це був виклик, від якого в мене самої перехопило подих.

​— Обручка? Ти впевнена, що готова до такого рівня гри?

​— Я лише захищаю інвестицію, — холодно відповіла я, хоча серце всередині влаштовувало справжній бунт.

​Андрій мовчки кивнув. Він зрозумів: це вже не просто тест. Це точка неповернення.