Розділ 9. Розбір Показників

Катя (Тільки Цифри)

​Я сиділа за маленьким хитким столиком у затишному кутку кав'ярні, намагаючись ігнорувати аромат імбиру, що все ще линув від мого обличчя, і цей неприпустимий рахунок — 3:3. Екран монітора світився діаграмами, які обіцяли бодай ілюзію контролю.

​— Отже, розбір показників, — мій голос звучав гостро й чітко, як свіжо заточений олівець. — Забудьмо про мандаринові скоринки та... інші непередбачені обставини.

​Андрій сів навпроти. Він уже встиг переодягнутися у свіжий светр, але в його очах досі танцювали бісики.

​— Не можу забути, наречена, — він усміхнувся. — Але заради показників спробую. Які в нас метрики? Залучення? Конверсія?

​— Почнімо із залучення, — я вказала на першу діаграму. — Фотосесія на фермі, попри ваші аматорські спроби, дала нам зростання органічного охоплення на 15%. Ваше «хаотичне тепло» спрацювало.

​— П’ятнадцять відсотків? — Андрій нахилився ближче, і я автоматично відсунулася. — Це лише початок. А як щодо динаміки нашого особистого проєкту? Вчора було 1:1, сьогодні вже 3:3. Показники вражають.

​— Наш «особистий проєкт» не входить до бізнес-плану! — прошипіла я. — Метрики свідчать, що ми витрачаємо надто багато часу на тестування «Бабусиного кексу».

​— Це помилка, Катю. Наша стратегія не буде успішною, доки ти не навчишся вимірювати несподіване. Який відсоток щастя приносить аромат мандаринової цедри? Який коефіцієнт тепла дає поцілунок?

​— Немає таких показників! — я роздратовано вдарила долонею по столу.

​— Є, — він спокійно зустрів мій погляд. — Це ваш рівень щастя, Катю. І він зараз далеко не нульовий.

​Я заціпила зуби, бо не мала що заперечити. Він мав рацію. Відтоді як Денис Олександрович пішов, я відчувала дивний, тривожний підйом.

​— Гаразд, — я повернулася до графіків. — Ось ваша проблема: люди заходять, дивляться на ваш хаос, усміхаються, але не купують. Їм потрібен якір. Історія.

​Я подивилася йому прямо в очі.

​— Андрію, ми скористаємося цією ситуацією. Наш новий кекс — лише інструмент. Щоб підвищити конверсію, ми створимо легенду. Люди обожнюють історії кохання. Вони купуватимуть у «нареченого».

​Він примружився.

— То яка наша наступна стратегічна мета?

​— Вихід у світ, — ідея спалахнула в моїй голові миттєво. — Завтра в місті відкривається великий Різдвяний ярмарок. Нам потрібно з'явитися там як пара. Як власники кав'ярні, що готуються до весілля. Продаватимемо «Бабусин кекс» як «Весільний сюрприз нареченого». Це створить ажіотаж. Ризики високі, але віддача буде колосальною.

​Андрій підвівся і схилився над столом, знову зухвало порушуючи мої особисті кордони.

​— Високі ризики, наречена? Мені це подобається.

​Він протягнув долоню — цього разу чисту, без борошна. Це було запрошення до нового етапу нашої гри.

​— 96 днів до Різдва. Починаємо публічну демонстрацію щастя.

​Я проігнорувала його руку і натомість міцніше стиснула ручку, фіксуючи залишки контролю.

— Завтра о восьмій ранку. Жодної спонтанності. Це чистий бізнес.

​Але коли я знову втупилася в ноутбук, Андрій не відступив. Він усміхнувся тією своєю нестерпною усмішкою, яка завжди руйнувала мої ідеальні плани. Потім він обережно відгорнув моє волосся, відкриваючи шию — саме там, де я «позначила» його в пекарні.

​Його губи торкнулися моєї шкіри. Це був не різкий виклик, як минулого разу, а довгий, неймовірно ніжний і вологий поцілунок. Я мимоволі заплющила очі, геть забувши, що ми в публічному місці.

​— Це за коригування плану з урахуванням непередбачених обставин, наречена, — прошепотів він мені прямо у вухо. Його голос став глибоким і хрипким.

​Мене обдало хвилею жару. Мозок відчайдушно волав про «непрофесійність», але тіло просто тануло. Яка вже різниця, 3:3 чи 4:3? Рахунок давно перестав бути просто грою.

​— Андрію... — мій голос зрадницьки здригнувся.

​— Ти знову виграла очко за стратегію, а я — за спонтанність, — він відсторонився, сяючи тріумфом. — Рахунок 4:3 на мою користь. До завтрашнього ранку маєш придумати, як це компенсувати, бо я не залишу на тобі жодної холодної клітинки.

​Він підморгнув, підхопив рушник і пішов до пекарні — готувати тісто для нашого «весільного сюрпризу».

​Я залишилася сидіти одна. Ручка випала з пальців, цифри на екрані розпливалися.

— 96 днів, — прошепотіла я, торкаючись місця поцілунку.

​Я зрозуміла: завтра на ярмарку мені знадобиться не бізнес-план, а план порятунку від цього непереможного хаосу.