Розділ 8. Таємниця Бабусиного Кекса

Катя (Вогонь під Льодом)

​Ручка в моїй руці тремтіла, але я була сповнена рішучості. Рахунок 2:2 означав, що я була його рівним партнером у цій божевільній грі, а не просто найманою робочою силою.

​— Отже, інгредієнти, — я відкашлялася, намагаючись надати голосу професійного звучання, попри палкий слід, що все ще пік шкіру на моїй шиї. — Наша база: борошно, масло, цукор. Співвідношення?

​Андрій стояв навпроти мене за стійкою. Він виглядав одночасно приголомшеним і абсолютно щасливим.

​— Записуйте, Катю. База — це сто відсотків пристрасті та п’ятдесят відсотків найкращого вершкового масла, — він засміявся, помітивши мій скептичний погляд. — Але «Таємниця бабусиного кексу» — це не грами.

​Він простягнув мені баночку.

​— Спеції. Мій недоторканний секрет. Кориця, мускатний горіх, кардамон... Але є дещо особливе. Висушені та подрібнені мандаринові скоринки. Моя бабуся збирала їх цілий рік, щоб використати лише на Різдво. А ще... крапля рому, щоб розкрити аромат.

​Мандарини. Цей запах завжди асоціювався у мене зі святом, хоча мої спогади про нього були колючими й болючими. Андрій влучив точно в ціль. Його тепло було цілеспрямованим, воно розтоплювало мій захист швидше, ніж гаряча піч.

​— Революційним його робить те, що з першим шматочком ти відчуваєш: Різдво настає саме для тебе, — прошепотів він.

​Я вже готова була занотувати ці слова, коли двері кав’ярні відчинилися з гучним дзвінком, що пролунав, наче сигнал тривоги. До зали увійшли троє. Жінка в елегантному білому пальті та двоє чоловіків. Моя увага миттєво прикувалася до високого, бездоганно одягненого чоловіка. Його ідеальна зачіска та самовпевнена усмішка колись були для мене еталоном успіху.

​— Катю? Ти справді тут? — здивовано промовив він.

​Мій внутрішній світ здригнувся.

​— Денисе Олександровичу? — це був мій колишній керівник, втілення корпоративного блиску. Людина, яка завжди називала мене своєю найкращою ученицею.

​Я стояла посеред засипаної борошном пекарні: шия горіла від нещодавнього поцілунку, права рука була в його рукавиці (я зовсім про неї забула!), а поруч стояв замурзаний, але сяючий Андрій.

​— Що ти тут робиш, Катю? Я гадав, ти займаєшся реструктуризацією великих мереж. А ти... печеш? — Денис зміряв Андрія поглядом, сповненим неприхованою зневагою. — Що це за місце?

​Я різко відсмикнула руку від стійки, знімаючи рукавицю. Крижана маска Катерини, корпоративної акули, миттєво повернулася на обличчя.

​— Денисе Олександровичу, — я простягнула руку для офіційного вітання. — Це... мій новий проєкт.

​— Проєкт? — Андрій нахмурився. Я відчула, як його зачепило це сухе слово, яким я намагалася відгородитися від реальності. На його шиї все ще червонів слід від моїх губ.

​— Саме так. Проєкт, — мій голос став бездоганно холодним. — А зараз, вибачте, нам потрібно закінчити роботу.

​Денис усміхнувся своєю фірмовою хижою усмішкою.

​— Звичайно. Але, можливо, приєднаєшся до нас пізніше? Ми обговорюємо новорічну вечірку. А це, — він окинув поглядом затишну кав’ярню, — здається, трохи... нижче твого рівня.

​Раптом Андрій мовчки поклав свою руку, забруднену тістом, поверх моєї. Він не відпускав мене, змушуючи дивитися лише на нього. Це був німий виклик: «Кого ти обереш? Його стерильний світ чи мій — справжній?»

​І в цю мить я зрозуміла. Пафос Дениса, його «рівні» та зневага — це було те, від чого я втекла. А борошно на руках Андрія та аромат мандаринів — це те, де я нарешті почала дихати. Моя броня розсипалася.

​— Любий, не ревнуй, — прошепотіла я Андрію. Слово «любий» злетіло з моїх губ дивно легко.

​Його очі спалахнули сумішшю шоку та тріумфу. Не даючи йому оговтатися, я піднялася на носочки й поцілувала його. Це не був тактичний хід — це був захист нашого простору. Поцілунок був довгим, відвертим і дуже прилюдним.

​Коли я відсторонилася, мої щоки палали, але я відчувала неймовірну свободу.

​— Денисе Олександровичу, — я обернулася до заціпенілого гостя, — знайомтеся. Це Андрій, мій наречений.

​У колег Дениса синхронно опустилися щелепи.

​— Наречений? — перепитав він, наче це слово було іноземним.

​— Саме так, — Андрій впевнено поклав руку мені на плече, ігноруючи борошно на своєму фартуху. Він виглядав набагато гідніше за чоловіка в дорогому пальті. — Ми якраз обговорювали рецепт нашого весільного кексу.

​Денис Олександрович лише кивнув, намагаючись зберегти обличчя, і швидко попрямував до виходу, ніби боявся заразитися нашою щирістю.

​Коли двері зачинилися, Андрій повернувся до мене з хитрою усмішкою:

— Наречений? Весільний кекс? Катю, ти щойно використала мене як щит.

​— Ми ж граємо, Андрію, — я посміхнулася. — І щойно я здобула очко за стратегію. Рахунок 3:2.

​Він обережно торкнувся моєї щоки, залишаючи на ній білий слід.

— Чи означає це, Снігова Королево, що ти... нарешті впустила Різдво у своє серце?

​Я завагалася. Я не була впевнена щодо Різдва, але я точно знала, що хочу захистити цей мандариновий хаос.

​— Це означає, що я визнаю потенціал вашого бренду, — знову ввімкнула я діловий тон. — А тепер до справи. Скільки мандаринових скоринок у відсотках до загальної маси?

​Ми схилилися над блокнотом. Але щойно я приготувалася писати, Андрій раптово схопив моє обличчя долонями — залишивши на носі кумедну білу пляму — і відповів мені стрімким, переможним поцілунком зі смаком імбиру.

​— Це за «нареченого», — прошепотів він. — Не думай, що я гратиму в одні ворота. Рахунок 3:3, Катю. Нічия.

​Я стояла приголомшена. Борошно на носі, серце калатає, а в блокноті — жодної цифри. Я зрозуміла: жодні розрахунки не врятують мене від цього чоловіка.

​Я лише вивела в блокноті великими літерами: «БАБУСИНА ТАЄМНИЦЯ = МАНДАРИНИ + РОМ + АБСОЛЮТНИЙ ХАОС». Це була моя капітуляція перед справжніми почуттями.