Розділ 7. Битва За Рецепт

Катя (Крижаний Контроль)

​Смак сирого тіста був теплим і несподівано багатогранним. Я швидко проковтнула його, але внутрішній хаос, викликаний його близькістю, був більш стійким, ніж кориця.

​— Отже, рецепти, — я відкрила свій блокнот на чистій сторінці, намагаючись не дивитися на Андрія. — Ваша "сімейна спадщина" не продається. Мені потрібні цифри. Випробування. Ми маємо змішати мою логіку з вашим... теплом.

​Андрій поклав переді мною три старі, затерті книги рецептів, які виглядали так, ніби пережили дві світові війни і три Різдва.

​— Моє тепло тут, — він постукав пальцем по обкладинці однієї з них. — А ваша логіка... нехай спробує це розшифрувати.

​Ми провели наступну годину в пекарні. Це був мій особистий пекло. Борошно було всюди. Андрій працював, як художник: інтуїтивно, додаючи спеції на око, змішуючи текстури без мірних ложок. Я ж вимагала точних грамів, відсоток жирності та аналіз конкурентів.

​— Дивіться, Катю, — він простягнув мені дві миски. — Ось це — мій традиційний різдвяний кекс. А ось це — те, що ви пропонуєте: без цукру, без глютену, без радості.

​— Це — ніша, Андрію! — обурилася я.

​Він засміявся, і, нахилившись, щоб показати мені різницю в текстурі, він опинився так близько, що його борода ледь не торкнулася моєї скроні.

​— Ніша — це коли ви ставите на стіл кекс, і він кричить: "Скуштуй мене!" А ваш кекс шепоче: "Я — здорова альтернатива".

​Я відчула, що моя голова абсолютно не працює. Запах печива, його близькість, його дихання... Я відчула, як мої щоки починають горіти. Це не було від спеки печі. Це було через той поцілунок. Перший, а особливо другий, який досі не давав мені спокою.

​— Ви... — я відступила, намагаючись відновити дистанцію. — Ви не повинні стояти так близько, коли ми обговорюємо... відсотки жирності.

​Андрій миттєво зрозумів. В його очах з'явився той хижий блиск.

​— А чому? Ви ж звикли до тісної співпраці, Катю. Пам'ятаєте наш рахунок 1:1?

​Я відчула, що червона, як його пікап. Моя Снігова Королева повністю руйнувалася в його хаотичній присутності.

​— Це був завершений етап, Андрію! — Я намагалася звучати твердо, але голос мене підвів. — Ми це обговорили і відклали. Повертаємося до роботи. До різдвяних прянощів.

​Він простягнув мені баночку.

​— Добре. Прянощі. Понюхайте це.

​Я обережно взяла баночку, вдихнувши аромат кориці, мускатного горіха та чогось солодкого і невідомого.

​— Це... добре. Що це?

​— Секрет. Це бабусина таємниця, яку вона використовувала лише для найважливіших різдвяних подарунків. І знаєте що? Якщо ми зробимо ваш "нішовий" кекс з цією таємницею, він стане "хітом", тому що він буде справжнім. Це буде поєднання вашої логіки та мого дива.

​Він простягнув мені ложку.

​— Скуштуйте це тісто, Катю. Але цього разу скуштуйте його серцем. Це наш новий Рецепт Успіху.

​Я взяла ложку, і цього разу я не відчула страху. Я відчула... цікавість. Я знову програла раунд, але, можливо, це було вперше, коли я справді хотіла дізнатися, що ж станеться далі.

Я взяла ложку, і цього разу я не відчула страху. Я відчула... цікавість. Це було щось абсолютно нове. Я скуштувала тісто, наповнене "бабусиною таємницею".

​Це був вибух. Теплий, глибокий, складний смак, який змусив мене забути про всі мої дедлайни та відсотки жирності. Це було схоже на... спогад, якого у мене ніколи не було. Спогад про щасливе дитинство.

​Я заплющила очі.

​— Це... неймовірно, — видихнула я, і це було найщиріше слово, яке я вимовляла за останні 98 днів.

​Коли я відкрила очі, Андрій був прямо переді мною. Його обличчя було в борошні, але його погляд був чистий і інтенсивний. Він бачив, як я похитнулася. Він бачив, як його "чудо" спрацювало.

​— Бачите? — прошепотів він, і його голос був такий самий хрипкий, як і аромат прянощів. — Різдво не повинно бути логічним. Воно має бути справжнім.

​— Але... — я намагалася сформулювати професійну відповідь, але всі слова застрягли у горлі. — Це не змінює правил.

​— Правила змінюються, коли ви по-справжньому відчуваєте, — сказав він.

​Він повільно простягнув свою борошнисту, теплу долоню, і цього разу він торкнувся не моєї руки, а моєї щоки. Він злегка повернув моє обличчя до себе.

​Я не відступила. Я навіть не подумала про це. Моя рукавиця, мій блокнот, мій розрахунок — усе зникло. Залишився лише смак спецій і тепло його руки.

​— Рахунок 1:1, — тихо нагадав він, і це не було питанням, це був виклик.

​— Я... —

​Він не дав мені закінчити. Він нахилився, і його губи торкнулися моїх. Цей поцілунок був абсолютно іншим, ніж ті два, що були раніше. Він був не для зведення рахунків і не для покарання. Він був необхідний. Він був як той "бабусин секрет": глибокий, теплий і такий солодкий, що закрутилася голова. У ньому був смак ванілі, імбиру та його неповторного, хаотичного світу.

​Він обережно відсторонився.

​— Я знаю, Катю, — видихнув він. — Це мій другий хід. Рахунок 2:1. Але він був потрібен для дослідження. Ви щойно скуштували новий рецепт успіху, Снігова Королево. І він смакує ось так.

​Я притулилася спиною до холодної металевої стійки, намагаючись не впасти. Я була приголомшена, але вже не зла. Я почувалася... підкореною.

​— Ви... ви непереможний, — прошепотіла я, торкаючись губ, які все ще горіли.

​— Ні. Я просто справжній. А тепер беріться за перо, Катю. Нам потрібно записати цей революційний рецепт. До Різдва залишилося 97 днів, і тепер ми знаємо, як повинен смакувати успіх.

Я була приголомшена, але вже не зла. Я почувалася... підкореною. Він щойно довів мені, що його світ, його "диво" і його "тепло" можуть зруйнувати мою найміцнішу броню.