Розділ 5. Ненавиджу Ялинки

Катя (Крижаний Контроль)

​Ялинкова ферма була ідеальною, і це мене дратувало.

​Згідно з моїм планом, вона мала бути просто фоном: нейтральним, зеленим, покритим снігом. Але вона була живою. Сотні молодих ялинок стояли в ідеальних рядах, повітря пахло хвоєю, а під ногами тихенько поскрипував ранковий іній. Це був чистий, незайманий Різдвяний Контент, і я відчувала, як він просочується крізь мою захисну броню.

​— Ідеально, Андрію, — промовила я, дістаючи професійну камеру. — Ви були праві. Тут чудово. Але забудемо про «емоції». Ми продаємо якість та органічний ріст.

​Андрій вистрибнув із червоного пікапа, наче дитина. Він розгорнув великий, плетений кошик із різноманітними гірляндами та дерев’яними прикрасами.

​— Бачите? Я виконав домашнє завдання. Жодного глінтвейну. Лише декорації та мій найкращий светр. З чого починаємо?

​— З вас, — відрізала я. — Підійдіть до того великого, розлогого дерева. Ви маєте виглядати так, ніби саме ви його виростили.

​Я почала його інструктувати, не відриваючи ока від об’єктива.

​— Трохи посмішки. Не так, не наче ви виграли лотерею. Легше. Більше тепла в очах. Згадайте, чому ви любите свою кав'ярню. Так!

​І що найжахливіше — він був природним. Незграбний у житті, але перед камерою він перетворювався на ідеальне обличчя Різдва: чесний, теплий, злегка розпатланий.

​— Добре, Андрію. Тепер візьміть гілку, — наказала я.

​Він подав мені гілку, на якій ще залишалася рання роса. Коли наші пальці знову торкнулися, я відчула, як мої щоки спалахнули. Це було абсолютно непрофесійно. Я відсмикнула руку.

​— Катю, щось не так? — запитав він.

​Я втупилася на гілку. Вона була ідеальна. Але для мене вона була нагадуванням.

​— Ні. Просто... ці ялинки. Вони... — голос мій затремтів. — Вони повинні бути ідеальними.

​— Вони і є ідеальні.

​— Ні! — я різко відкинула гілку. — Вони ніколи не бувають ідеальними! Вони завжди нерівні, завжди обсипаються, завжди... Вони не відповідають очікуванням. Як і все Різдво!

​Я відчула, як холодний вітер пронизує мої легені, а в горлі збирається клубок. Я так довго ховала це почуття.

​— Я ненавиджу ялинки, — прошепотіла я, ховаючи обличчя за камерою. — Я ненавиджу Різдво.

​Андрій підійшов до мене, і цього разу його обличчя було не веселим, а серйозним.

​— Чому? — його голос був м’яким. — Скажіть мені, Катю. Що ця, — він кивнув на величезну, пухнасту ялинку, — зробила Вам поганого?

​Я не могла йому відповісти. Я могла лише згадати ту порожню, не прикрашену ялинку, яку батьки залишили в кутку, коли пішли, залишивши мене саму в дитинстві.

​— Це просто... маркетинг, Андрію, — відповіла я, знову одягаючи маску. — А тепер посміхніться. Нам потрібен кадр для «Органічного охоплення».

​Але він не посміхнувся. Він просто дивився на мене, і в його погляді було не професійне зацікавлення, а щось тепле і допитливе.

​— До Різдва ще 98 днів, Катю. Я вважаю, що ваша компенсація щойно розширилася: я не тільки маю навчити вас продавати, але й навчити вас любити Різдво. Інакше ми з вами не зрівняємо рахунок 1:1

Андрій не посміхнувся. Він просто дивився на мене, і в його погляді було не професійне зацікавлення, а щось тепле і допитливе.

​— До Різдва ще 98 днів, Катю. Я вважаю, що ваша компенсація щойно розширилася: я не тільки маю навчити вас продавати, але й навчити вас любити Різдво. Інакше ми з вами не зрівняємо рахунок 1:1.

​Я міцно стиснула камеру, відчуваючи, як руки тремтять від гніву і... чогось ще.

​— Навчити мене? Ви думаєте, ви можете навчити мене почуттів? Я тут, щоб керувати вашим бізнесом, а не вашими романтичними ілюзіями!

​— Я не про романтику, — він зробив крок ближче, змушуючи мене відступити до колючої ялинки. — Я про диво. Ви ж самі сказали: Різдво не виправдовує очікувань. А я вам доведу протилежне.

​— І як ви збираєтеся це робити? Змусите мене пекти печиво?

​— Ні, я змушу вас відчувати, — він нахилився. Відстань між нами була непристойно малою. — Ось. У нас був поцілунок 1:1. Це був просто хід у грі. Але якщо ви хочете, щоб я навчив вас любити Різдво, це потребуватиме... більшого.

​Моє серце забилося, як божевільний різдвяний дзвіночок.

​— Більшого? — прошепотіла я.

​— Більше тепла, — він провів долонею над моєю щокою, не торкаючись. — Більше довіри. Більше... справжніх поцілунків. Не тих, які ви робите для суперечки, а тих, які ви робите, тому що хочете. А може, і не тільки поцілунків. Все, що допоможе вам зігрітися і довіритися хаосу.

​— Ви... ви не смієте шантажувати мене, Андрію! — мій голос зірвався. — Це порушення умов!

​— Я не шантажую. Я встановлюю нову метрику успіху, — його очі заблищали. — Якщо я зможу змусити вас поцілувати мене з власної волі... це буде означати, що ви нарешті дозволили Різдву статися. І тоді ви зможете полюбити і ялинки, і хаос.

​— Ні. — Я похитала головою, але моє тіло застигло.

​— Добре. Тоді це буде моя мета, — він зробив півкроку назад, усміхаючись своєю найтеплішою, найнебезпечнішою посмішкою. — Ви зобов'язані приймати мої спроби навчити вас. А я зобов'язаний зберегти ваш бізнес.

​Він простягнув мені свою велику, в'язану рукавицю.

​— По руках, Снігова Королево. Дозволяю вам зробити перший хід. Але до Різдва. Інакше я виграв.

​Я взяла рукавицю, відчуваючи тепло його рук крізь товсту в'язку. Це було офіційне підтвердження нашої божевільної, інтимної, абсолютно непрофесійної угоди.

Я стояв, дивлячись, як її холодна, професійна рука стискає мою стару, в’язану рукавицю. Її обличчя було бліде від емоцій, які вона намагалася приховати.

​— Я ненавиджу ялинки. Я ненавиджу Різдво.

​Ці слова різонули мене сильніше, ніж будь-яка її критика моїх «недолугих» маркетингових планів. Це було не про бізнес. Це було про біль. Я бачив, що її холоднокровність — це не стиль, а броня, викувана з давньої дитячої образи. Вона не грала. Вона дійсно ненавиділа це свято, тому що колись воно, ймовірно, не прийшло до неї, коли вона його чекала найбільше.