Розділ 3. Останній День Осені

​Я ненавиділа неорганізованість більше, ніж пролитий глінтвейн. А «Різдвяна Кав’ярня Андрія» була втіленням неорганізованості, замаскованої під «затишок».

​Після того, як я, скриплячи зубами, випила його гарячий шоколад (це було дивно смачно, і це мене дратувало), ми приступили до роботи. Для мене це була не компенсація, а проєкт. Проєкт під кодовою назвою «Вивести Андрія з кам’яного віку за 99 днів».

​— Дивіться, Андрію, — я взяла його календар, вирвала останній аркуш і розкреслила його. — Ваш бізнес у мережі — це міф. У вас 150 підписників, і більшість із них — ваші друзі. Це не продажі.

​Андрій дивився на мене з поблажливою посмішкою, ніби я пояснювала п’ятирічній дитині, чому сніг холодний.

​— Катя, я роблю печиво для того, щоб людям було тепло. Не для того, щоб вони «підписувалися» чи «лайкали».

​— Неправильно! — я вдарила ручкою по столу. — Ви робите печиво, щоб заробити гроші, які дозволять вам продовжувати пекти. І щоб люди могли знайти ваше тепло. Ми продаємо не печиво, ми продаємо емоцію, але ця емоція має мати хештег!

​Я почала перераховувати.

​— Правило перше: Жодних рішень без мого схвалення. Кожен знімок, кожна акція — спочатку мені. Правило друге: Дедлайн — це закон. Запізнення на п’ять хвилин — це мінус один день із моєї роботи. Правило третє (головне): Жодної спонтанності. Ми створюємо ілюзію магії, а не справжній хаос.

​Андрій слухав, киваючи, але в його очах був той самий веселий вогник, що й учора. Це був той тип чоловіків, які вважали, що можуть розтопити будь-яку кригу своєю чарівністю.

​— Здається, ви хочете перетворити мою затишну кав’ярню на стерильну лабораторію, — м’яко сказав він.

​— Ні, я хочу перетворити її на прибутковий бренд.

​Настав час обговорити найскладніше: обличчя бренду.

​— Ви і ваша зовнішність — це ваш головний актив. Ви справжній, ви усміхаєтеся, ви печете. А це, — я тицьнула в стару листівку на стіні, — це ностальгія, яка не продається. Нам потрібна фотосесія.

​— Я? Фотосесія? — він засміявся. — Я думав, це робота для фотомоделей.

​— Тепер це ваша робота. Ми починаємо з ялинкової ферми. Завтра. Нам потрібні різдвяні декорації, сніг, і ви у своєму найкращому светрі. Ні, не в тому, що я облив. В іншому. У теплому. Щоб люди захотіли обійняти вас, а потім купити у вас ялинку.

​Я відчула, як він дивиться на мене. Тепер це не була посмішка, це була пильність.

​— Катю, я відчуваю, що ви керуєте не моїм бізнесом, а моїм життям.

​Я закрила блокнот.

​— Ви самі про це просили, коли розлили глінтвейн. У вас є час до завтрашнього ранку, щоб підготувати ідеальне місце для зйомок. І жодних глінтвейнів, пам'ятайте? Бо якщо я побачу на фермі хоч краплю алкоголю, ваші 99 днів перетворяться на 99 років каторги.

​Останній день осені закінчився не жовтим листям чи туманом, а чітким, холодним, як січневий лід, планом. І я була готова до зими. На відміну від Андрія, який досі мав вигляд, ніби до Різдва залишилося ціле століття, а не дев’яносто вісім днів.

Я піднялася, щоб піти, задоволена, що повністю відновила контроль, втрачений на ярмарку. Я була професіоналом, який перемагає.

​— Катю, зачекайте, — сказав Андрій. Його голос був тихим, але в ньому не було ні посмішки, ні звичної добродушності. Лише впертість.

​Я обернулася.

​— Щось не так? Чи ви вже порушуєте правило про відсутність спонтанності?

​Він повільно обійшов стіл. У кав'ярні стало тихо, як перед снігопадом. Я не відступила.

​Він зупинився прямо переді мною. Його карі очі дивилися прямо в мої, проникаючи крізь шар моєї "Снігової Королеви".

​— Ви праві. Усе має бути 1:1, — сказав він.

​Я нахмурилася. — Про що ви?

​— Учора ви зробили свій хід, щоб вибити мене з колії, — він простягнув руку і дуже обережно, кінчиком пальця, прибрав з моєї щоки невидиму волосину. — І це спрацювало. Я не очікував.

​— Це було завершення суперечки, — холодно відповіла я, хоча його близькість змушувала мої імпульси тремтіти.

​— Ні. Це був рахунок. — Він усміхнувся, але ця посмішка була хижою, а не доброю. — А тепер мій хід.

​Перш ніж я встигла відреагувати, він нахилився. Його велика, тепла долоня торкнулася моєї щоки, а його губи накрили мої.

​Цей поцілунок не був швидким, як мій, і не був імпульсивним. Він був повільним, впевненим і надзвичайно теплим, як той гарячий шоколад, змушуючи мої правила танути там, де не повинен був танути жоден айсберг. Він цілував так, ніби у нього в запасі ще є 99 днів, а поспішати нікуди.

​Коли він відсторонився, він усміхнувся, дивлячись мені прямо в очі, які, я відчувала, були ширші за Різдвяну Кав'ярню.

​— Тепер ми квити. 1:1. — Його голос був хриплим. — І це було єдине порушення правил, Катю. Але воно того варте. Чекаю на вас о восьмій ранку. Ми ж їдемо на ферму.

​Я не могла говорити. Я була розгублена. Мій ідеальний, вивірений план тільки що дав глибоку тріщину.

​— Зіткнення світів, — тихо прошепотіла я, ледве дихаючи.

​Я швидко схопила сумку і вийшла з кав'ярні, знову залишаючи за собою цей хаос. Але цього разу хаос був не на столах, а в моїй голові.

​Андрій справді хотів щось гірше, ніж гроші. Він хотів кинути виклик моєму контролю. І в цьому він був небезпечніший, ніж будь-який дедлайн.