Розділ 2 Борг У 99 Днів

Я стояв, ніби мене щойно вдарила святкова гірлянда. Мої губи відчували слабкий присмак кориці та чогось цитрусового — чи то її парфум, чи то залишки глінтвейну, чи то просто шок.

​— Оу… Цього я не очікував, — я пробурмотів, торкаючись своїх губ пальцями, ніби перевіряючи, чи справді це сталося.

​Вона вже йшла. Йшла з тією самою незворушною гідністю, попри те, що її біла блузка тепер виглядала, наче її щойно пограбував Санта-Клаус, який сходить з розуму. Вона зникла в галасливому натовпі, залишивши мене самого з відкритим ротом і десятком питань.

​Хто це була, до дідька? І чому вона поцілувала мене?

​Я не був прихильником офіційних костюмів чи холодного розрахунку, але я миттєво оцінив її стиль: дорогий кашемір, ідеальна зачіска, очі, холодні, як крига на різдвяному озері. Справжня Снігова Королева, яка вирішила, що найкращий спосіб помститися за зіпсований одяг — це фізичний напад.

​Я намагався зрозуміти її логіку. Якщо вона хотіла грошей, вона могла просто назвати суму. Я був готовий віддати їй усе, аби тільки припинити цю незручну ситуацію. Але вона сказала: «Щось гірше». І призначила зустріч на ранок.

​О дев'ятій ранку в суботу. Це був мій єдиний спокійний час, коли я на самоті готую тісто, слухаю джаз і не поспішаю. І вона збиралася його зіпсувати.

​Я повернувся до кіоску, намагаючись зосередитися на роботі. Але перед очима стояв її погляд — рішучий і трохи божевільний.

​«Гаразд, Андрію, — сказав я собі, наливаючи собі чашку остиглого чаю. — Гроші її не цікавлять. Її цікавить контроль. Вона хоче показати, що такий безвідповідальний тип, як я, має відповідати за свій хаос».

​Я відчув, як на моєму обличчі повільно з'являється посмішка. Якщо вона хоче виклик... нехай буде виклик. Моя кав'ярня застрягла у двадцятому столітті, а я – у власній зоні комфорту. Можливо, трохи її «холодного розрахунку» піде нам обом на користь.

​Я знайшов на поличці старий календар із котиками, вирвав чистий аркуш і почав писати.

​«Ласкаво просимо до гри, Снігова Королево. Може, ти не очікувала, що я тебе поцілую. Але я точно не очікував, що ти будеш такою... захоплюючою. Завтра ми домовимося про твій борг».

​Я прокинувся о шостій ранку. Зазвичай я не поспішаю, але сьогодні я підскочив, ніби мене облили холодною водою, а не глінтвейном. Я кинув погляд на кухню.

​Кав'ярня, коли я її відкрив, виглядала, як після невеликого різдвяного апокаліпсису. Вчорашні залишки печива, розкидані серветки, коробка з гірляндами, яка стояла прямо посеред проходу. Ідеальний безлад для мене, але катастрофа для Снігової Королеви.

​"Вона прийде о дев'ятій," — пролунав у моїй голові її холодний, рішучий голос.

​Я почав прибирати з шаленою швидкістю. Протер столи, виніс сміття, сховав усі свої недороблені малюнки. Я навіть спе­ці­аль­но поставив у вазу кілька живих ялинових гілочок, щоб усе пахло максимально «різдвяно» і «правильно».

​О 8:58 пролунав дзвінок над дверима. Точність. Звичайно.

​Вона зайшла, наче була частиною мого робочого графіка. Сьогодні на ній був елегантний чорний светр з високим коміром, який, здавалося, приховував будь-які натяки на емоції. Жодного натяку на вчорашній поцілунок. Вона була бізнес-леді, яка прийшла вирішувати проблему.

​— Доброго ранку, Андрію, — її голос був офіційним і рівним. — Я Катерина.

​— Катя, — поправив я. — Так краще. Сідайте. Каву?

​— Ні, дякую. Я не п'ю каву до завершення всіх важливих справ, — вона сіла за стіл, вийняла з ідеально чистої сумки блокнот та ручку. — Отже, приступимо до компенсації. Блузка коштувала N гривень. Хімчистка, щоб врятувати її, M гривень. Втрачений час…

​— Стоп, — підняв я руку. — Гроші — це занадто просто. Ви ж самі сказали, що хочете щось гірше.

​Вона підняла брову. В її очах з'явився ледь помітний вогник зацікавленості.

​— Я власник не лише цієї кав'ярні, але й ялинкової ферми. Я вмію пекти, варити глінтвейн, але я абсолютно нічого не тямлю у продажах у XXI столітті. Жодної сторінки у соцмережах, жодного привабливого контенту. Моя кав'ярня вмирає від затишку і відсутності клієнтів.

​Я дістав той самий аркуш із календарем, де ручкою вже було виведено: «99 днів».

​— Ось моя пропозиція, Катю. Ви не берете в мене грошей. Замість цього ви допомагаєте мені. Ви створюєте для моєї кав'ярні «абсолютно чарівний і неперевершений» контент, як ви його називаєте. Ви приводите мої продажі до ладу.

​— І скільки це триватиме? — вона нахмурилася.

​Я посміхнувся своєю найширшою і найнаївнішою посмішкою.

​— До Різдва. У нас є рівно 99 днів. Ви приводите моє життя до ладу, я компенсую вам вартість блузки своїм часом, своїми нервами і… ну, своєю присутністю. Згода?

​Вона відкинулася на спинку стільця, дивлячись на мене, як на дуже цікавий, але небезпечний експеримент. У її погляді читалася боротьба: професіонал хотів відмовитися, але маркетолог бачив виклик.

​— Добре, Андрію. 99 днів. Це наш Різдвяний Борг. Але якщо хоч одна різдвяна прикраса буде не на своєму місці, ми розриваємо угоду, і ви платите мені потрійну суму.

​Я простягнув їй руку.

— По руках.

​Вона стиснула мою долоню. Її дотик був холодним і твердим.

​— Тільки одне питання, Катю. — Я нахилився ближче. — Той поцілунок. Це теж частина вашої компенсації?

​Її очі знову блиснули, і на її губах з'явилася майже непомітна посмішка.

​— Хто зна? Можливо, ми цього просто ще не дізнаємося. — відповіла вона, і це було гірше, ніж будь-яка відмова. — Приступаємо до планування. У нас 99 днів.

​— Приступаємо до планування. У нас 99 днів, — повторила Катя, і це прозвучало як смертний вирок моїй свободі.

​Вона відкрила свій блокнот. Першим жестом вона перекреслила на аркуші рядок, де, мабуть, значилася грошова компенсація. Тепер на сторінці лишилося лише два слова: «Андрій. Хаос».