Розділ 1. Фіаско з Глінтвейном

Ярмарок на Софійській площі нагадував мені ідеально відтворений, але нестерпно галасливий макет. Сотні вогників, запах хвої, цукру та смаженого м’яса. Я просувалася крізь натовп, тримаючи телефон так, ніби він був кришталевим скіпетром, а не робочим інструментом.

​— Ідеальний кадр, — пробурмотіла я, налаштовуючи фокус. Мені потрібен був образ безтурботного щастя. Кадр, який кричав би: «Приходьте до нас, тут тепло і магічно!». Насправді, тут було тісно, шумно і холодно, незважаючи на гарячі напої.

​Моя біла кашемірова блузка, яку я купила спеціально для зйомок «зимового стилю», була бездоганна. Я намагалася не дихати. Жодної плями, жодної похибки – це моє життєве кредо.

​Я знайшла нарешті потрібний кут: затишний дерев’яний кіоск із вивіскою «Різдвяна Кав’ярня Андрія». З вікна виходило справжнє сяйво: рум’яний хлопець (ймовірно, сам Андрій) сміявся, передаючи клієнтці високу кружку.

​І ось, коли я зробила останній, бездоганний знімок, мої плани на ідеальний вечір зіткнулися з реальністю.

​Звідкись зліва, немов торпеда, вилетів той самий Андрій. Він, схоже, поспішав до когось і не дивився вперед.

​— Вибачте! — вигукнув він.

​Я відчула різкий поштовх у плече і гарячий, липкий водоспад, що буквально залив мені груди. Глінтвейн. Густий, червоний, з шматочками фруктів, він стікав по білому кашеміру, перетворюючи його на криваво-червоне, безнадійно зіпсоване місиво.

​Мої очі зустрілися з його. Це було обличчя, повне жаху і каяття. І, о Боже, на ньому був... той самий дорогий, здається, светр ручної роботи, який коштував моєї місячної премії. І тепер він теж був мокрим.

​— Мої вітання, — сказала я, і мій голос звучав на диво холодно, незважаючи на те, що я сама була вся в гарячому напої. — Ви щойно вбили моє Різдво. І мою блузку.

​Андрій моргнув. Він простягнув рушник, який, здавалося, витягнув із кишені, але потім спішно забрав його.

​— Я… я за все заплачу! Я, я не знаю, що сказати… Ваш светр.

​— Блузка, — автоматично поправила я. — І справа не в грошах. Справа в…

​Я поглянула на його обличчя, на його добрі, але розгублені очі, і відчула, як моя звична професійна броня тріщить. Потрібно було вимагати компенсацію. Потрібно було кричати. Але єдине, що я змогла вимовити:

​— Справа в тому, Андрію, що тепер у нас велика проблема. І вона вимірюється не лише вартістю мого одягу.

​Він схилив голову, очікуючи вироку.

​— Гаразд, — я зібрала волю в кулак. — Я йду. І вимагаю, щоб ви якось це виправили.

​Він полегшено зітхнув:

— Заплатити?

​— Ні, — я посміхнулася, і це була не дуже добра посмішка. — Щось гірше.

— Ні, — я посміхнулася, і це була не дуже добра посмішка. — Щось гірше.

​Він облегшено зітхнув:

— Я готовий на все. Справді. Може, я Вам допоможу…

​— Ви й так мені допомогли, — перебила я, дивлячись на червоні плями на своїй блузці. Вона була безнадійна.

​Я відчула, як роздратування перемішується з дивним, нелогічним імпульсом. Зазвичай я контролювала кожну свою емоцію, кожен рух. Але цей день, цей глінтвейн, цей Андрій… щось пішло не так.

​Натовп навколо вирував, музика грала, люди сміялися. І лише ми стояли посеред цього хаосу, ніби застигли в часі.

​Раптом, без будь-яких логічних причин, я зробила крок вперед. Його очі розширились. Він не встиг нічого сказати.

​Я різко потягнула його за комір того самого мокрого светра, нахилилася і швидко, майже по-злодійськи, торкнулася його губ. Це був короткий, несподіваний поцілунок. Не ніжний, не пристрасний, а швидше... виклик. Як знак оклику, що завершує речення.

​Відпустивши його, я відступила на крок, дивлячись на його шоковане обличчя. На його губах залишився легкий присмак глінтвейну і щось іще – солодке здивування.

​— Оу… — він пробурмотів, торкаючись своїх губ пальцями, ніби перевіряючи, чи це справді сталося. — Цього… я не очікував.

​— Тепер ми квити, — видихнула я, почуваючись дивно спустошеною і водночас… трохи вільною від власних правил. — Або майже. Завтра о дев'ятій ранку я прийду до вашої кав'ярні. І ми поговоримо про те, як ви компенсуєте мені цей… різдвяний переполох.

​Не чекаючи на відповідь, я розвернулася і, попри плями на блузці, гордо пішла геть, розчиняючись у натовпі ярмарку. За спиною я чула його тихий, здивований сміх. Або мені так здалося.

​Я ненавиділа Різдво, але відчувала, що це свято щойно почало писати для мене власний, абсолютно непередбачуваний сценарій.

​Я ненавиділа Різдво, але відчувала, що це свято щойно почало писати для мене власний, абсолютно непередбачуваний сценарій.

​Коли я нарешті вирвалася з натовпу і зупинилася біля тихого провулку, щоб викликати таксі, моє серце все ще шалено калатало. Від сорому? Від гніву? Чи від абсолютної дурості того, що я щойно зробила? Я поцілувала незнайомця, якого зустріла менше п’яти хвилин тому. Просто так, щоб вибити його з колії. Щоб довести, що я можу бути не лише «Сніговою Королевою».

​Я глянула на свої руки. Вони були липкі. Я поглянула на блузку. Руйнування було повним. І що найгірше, це вже не мало значення. Вся моя увага була зосереджена на ньому. На його здивованих, але добрих очах і на тому, як він сказав: «Оу… Цього я не очікував».

​Він був справжнім. Справжній хаос, справжній глінтвейн, справжнє здивування. Я, Катя, експерт із симуляції святкового настрою, раптом зіткнулася з чимось абсолютно непідробним.

​"Завтра о дев'ятій ранку," — пролунало у моїй голові моє власне, нерозумне зобов'язання.

​Я викликала таксі, і поки їхала додому, мені стало ясно: мені не потрібна була грошова компенсація за блузку. Мені потрібна була компенсація за мій зіпсований план. А єдиний спосіб її отримати — це взяти під контроль джерело хаосу: Різдвяну Кав’ярню Андрія та його самого.

​Я вийняла телефон і подивилася на робочий календар. До Різдва залишилося 99 днів.

​«Що ж, Андрію, — подумала я, дивлячись на відображення свого рішучого обличчя у вікні. — Не очікував? Тепер ти отримаєш Катю, і це буде твій найкращий різдвяний подарунок. Або твій найбільший кошмар».