Проба текст копіюйте в ворд тоді читайте, кю ар код не можливо покласти сюди

Я живий! я живий? Бляха Я живий. Добре вони мене потріпали, навіть не знаю як я закінчу своє життя, який буде кінець. Просто лежатиму на цьому шматку бетонну і стечу кров’ю, чи та клята падлюка все ж продере залізні двері.

         З усіх сторін було чутно гарчання, та скрегіт зубів, костей, гортанні звуки давно померши тварин, вірніше, людей. Ні не так.

         Агресивні!  Ось так я їх назвав здається в перший раз, як назвеш як кажуть так і попливе, ой поплило це пекло добре поплило.

         Я і досі не розумію, чому я досі живий? Я простий хлопець, навіть занадто простий, та ще й з маленькими амбіціями. Я навіть ні на які гуртки не ходив в дитинстві. 

         До чого ці думки? Мабуть я втратив вже достатньо крові щоб просо тихо заснути. Просто тихо заснути і згадати Маму, батька, сестричку. А як там мої дід з бабкою. А однокласники!

                                      Кашель

         Кого я обманюю, ніхто не підготувався до цієї катастрофи, ні наш президент, ні лідери інших країн ніхто навіть не зрозуміли, як усе почалось як за лічені дні, планета земля зупинилась і на цій зупинці увійшло пекло, справжнє пекло. 

                                      Кашель

Не знаю скільки мені залишилось, не  знаю скільки залишилось цьому світу, який колись звався цивілізований, мабуть нічого вже не залишилось.

Аж смішно як усе починалось, я мабуть міг би, врятувати багато життів?

А який же тоді на диво видався чудовий теплий день, ще Ніна була зі мною. Любив я її, до нестями. Я добре пам’ятаю мою Ніну. Вона була моя кохана, моє життя і я нічого не можу подіяти з собою. В цю хвилину на мене наче обвалилася велика крижана стіна. І я не міг вибратися з цієї туги за моєю  небесною дівчинкою, пам’ятаю її теплі руки, її поцілунки від яких завмирало моє серце. А очі, очі її, я ніколи таких очей не зустрічав, в які хочеться дивитися вічно і тонути в цій блакитній казці. Навіть посмішка її, була такою особливою коли вона сумувала, її риси обличчя cтавали такі ніжні…як же мені хочеться її зараз пригорнути до себе, міцно обійняти і сказати: «Все буде добре, моя дівчинко».

                            Кашель

Не хочу ніщо забувати, в цьому пеклі я зустрів людей якими ми б могли би стати справжніми друзями, в минулому житті, і можливо і я одружився би на Ніні. Думки плутаються. 

• Суки ! Хорош вже дерти зубами об ті кляті металеві двері нащо я вам здався? Дайте спокійно згадати друзів, кохання, батьків перед смертю.

Кашель

Дайте я просто згадаю як було якихось там сто днів назад.

                                      100 днів назад

Весняне сонечко сліпило прямо в око, і навіть без будильника прогинало і усіх підганяло бігти куди кому потрібно, кому на роботу кому в університет а кому навіть в школу.

Ромка потягнувся так що аж мабуть п’ятки затріщали. Боже як було добре в роки навчання, захотів пішов на пари, захотів не дуже пішов. З друзями зависнути з чіпсами і приставкою стареньку.

Зайчик прокидайся! Ато спізнишся на роботу!

З кухні долинався   такий рідний голос.

Сонячний промінь грам маленькими пилинками у повітрі, неначе у густому солодкому нектарі, опадають та підіймаються малесенькі часточки квіткової пилка створюючи загадковий танець.

• Так Ніно уже підіймаюсь.

Цей ранок нічим не відрізнявся від сотні інших ранків які, я прожив. Теплий весняний ранок, скоро до батьків потрібно буде завітати. Хоча не так і далеко я від них поїхав як так кажучи, пішов на власні  хліба. Але завжди часу не вистачає, щоб просо так завітати, без родинного святкування дня народження, чи великого свята, в яких прийнято збиратись усією родиною.

Батьки живуть у перед місті білля Вінниці, моєму серцю теплому та рідному. Ніяк не можу звикнути до життя у великому Києві. Ну як звикнути то я звик, але по справжньому полюбити ну не моє. Дуже всі метушяться, кудись по справах їздять, щось вирішують, одним словом великий мурашник, зі своїми законами і правилами. І я точно знаю що якщо ти не будеш жити по правилам і ритмі цього міста, воно тебе розчавить, і морально. Наче велетенський каток який завжди по малу котиться позаду тебе, помаленьку але постійно не зупиняючись ні на мить. Десь на трохи відволікся, чи зменшив темп, як він вже за твоєю спиною, і треба знову спішити.

         Як же ця біганина вимотує всі сили. Що у єдиний вихідний нічого не хочеться, лише спати і час від часу сповзати з ліжка щоб щось перекусити.

         Але не Ніні, вона завжди мене хоче витягнути з душної квартири щоб десть погуляти, культурно провести час.

• Щось не зрозуміле твориться з цим світом. В громадському транспорті на задніх місцях підлітки чіпляються до старого чоловіка, грубо з нього тягнуть прикол, наче штовхають його  та поводяться зовсім не пристойно.  

Була би моя воля і можливість, без наслідків для себе, їх всіх розмазав би, по задньому склі тролейбуса. Але усі мовчать, і я мовчу.

     Наступна зупинка, двері розкриваються і старий чоловік вилітає з тролейбуса, падаючи лицем об асфальт. Під його головою з’являються червоні струмені кров, він не ворушиться.

• Можливо ще хтось хоче нам розказати як себе поводити з старими!

Люто закричав один з підлітків, хижо посміхаючись. Бездушність людей і їх страх, надавав юнаку ще більшої впевненості і почуття безнаказаності. Від них усі відступили і навіть не намагались дивитись в очі.

В навушниках заграла старенька пісенька з крутезного фільму який він дивився з батьком. І якось він почав уявляти, як він розкидає усіх кривдників. Ні не сам зі своєю коханою, і вони були немов боги з олімпу, ніхто не міг їм протистояти.

                             Дивись за посиланням що уявляє Роман