10 ґудзиків

На затишному горищі старенького будиночка стояв дитячий столик. Такий собі звичайнісінький рожевий столик, із білими ніжками, розмальований дрібними білими й червоними трояндами. Вони, наче мереживом, обснували виткими стеблами із зеленими листочками ніжки, а ніжними голівками виплели на круглій стільниці пишний віночок.  На столику стояла овальна шкатулочка, вкрита товстим шаром пилу…

На горище давно ніхто не заглядав, тож тут спокійно панували маленькі павучки і своїми павутинками творили химерні плетива від стелі аж до підлоги. Коли сонечко заглядало у невеличке віконце під дахом, а легенький вітерець залітав у шпаринки між віконницями, павутинки плавно хитались туди-сюди, ніби розпорошуючи довкола маленькі іскорки. То дрібні пилинки виблискували у світлі сонячних промінчиків. А на нитках павутини безтурботно погойдувались маленькі павучки і розповідали одне одному казкові історії, що трапились десь-колись-в якійсь країні…

Але повернемося до шкатулки на столику. Бо саме про неї, а, точніше, про її мешканців, ця розповідь. Всередині у шкатулочці уже довгий час жили-поживали… Хто б ви думали? Ґудзики… Було їх не мало й не багато… Десять. Але всі вони відрізнялися між собою за кольором. Колись шкатулочка з ґудзиками належали маленькій дівчинці, їх вона разом з мамою відібрали, коли вивчали різні кольори і лічбу до десяти. Тоді дівчинка любила гратися з ними, часто їх перебирала, рахувала, розглядала сама й показувала своїм лялькам. А тепер вона виросла, стала художницею, а шкатулочка з ґудзиками, як і круглий столик, та й як багато інших непотрібних речей, опинилась на горищі.

Отож, ґудзиків було десять. До того, як потрапити в шкатулку, вони належали різним людям. Вони так довго їм служили, що перейняли навіть певні риси їхнього характеру. Ґудзики часто спілкувались між собою. Дехто навіть товаришував. Інші ж вели себе просто як сусіди. Вітались щоранку, бажали доброї ночі одне одному щовечора. Слухали розповіді одне одного, інколи обговорювали якісь свої проблеми, сперечались і мирились.

Найвеселішим і найбезтурботнішим був маленький Рожевий Ґудзичок. Раніше він прикрашав святкову сукеночку господині овальної шкатулочки. Він радів кожному дню, кожному слову і кожній нагоді поспілкуватись із іншими Ґудзиками. «Який чудовий світ і як багато в ньому цікавого! Ще трішки полежу тут, послухаю своїх сусідів, а тоді, при першій же нагоді – гайда звідси. Буду гратись, бешкетувати, веселитись, співати й танцювати!!!».

У Рожевого Ґудзичка потайки був закоханий невеликий Блакитний Ґудзик. Воно й не дивно, бо саме ці двоє найбільше підходили одне одному за характером. Блакитний любив чисте небо, синє море, подорожі, пригоди і веселих людей, як і його колишній господар, юнга. Блакитний Ґудзик лежав поруч із Рожевим і вони часто мріяли, як виберуться із тісної шкатулки і помандрують морем у далекі теплі й сонячні краї. Блакитний часто розповідав про ті місця, де встиг побувати із юнгою, про красиві міста, барвисті квіти і чудернацьких тварин, що їх зустрічав у далеких країнах.

Із задоволенням слухав ці історії Синій Ґудзик. Він теж згадував ті подорожі, в яких побував на кітелі капітана корабля, де служив юнга. Синій Ґудзик часто додавав щось своє до розповідей Блакитного, бо завдяки статусу і досвіду свого господаря бачив і розумів набагато більше. Він розділяв прагнення Блакитного вибратися із шкатулки і подорожувати, але переконував, що потрібно спочатку все спланувати, якнайкраще підготуватись і лише тоді вирушати у дорогу.

Таку думку Синього підтримував Зелений Ґудзик. Він взагалі був дуже поміркований і розважливий, багато знав, любив усе аналізувати і давати поради. До нього часто прислухались інші Ґудзики, бо ж Зелений колись багато часу проводив у кабінеті психолога, защіпаючи рукав його салатової сорочки. Тож він немало чув і багато чого навчився у свого господаря. Зелений уважно вислуховував своїх сусідів по шкатулці і заспокоював найнетерплячіших і найгарячковитіших. Він запевняв, що головне у їх становищі – зберігати спокій і чекати слушного моменту, щоб покинути їхнє тимчасове пристановище.

Але ніяк не хотів слухати Синього Червоний Ґудзик. Він весь час дратувався тим, що всі вони змушені просто лежати у шкатулці і не можуть нічого вдіяти. Він вигадував найнесподіваніші плани втечі назовні й підбурював інших до активних дій. Його колишня господиня, дуже пробивна та рішуча бізнес-леді, вміла знаходити вихід із будь-яких життєвих ситуацій. І він, красуючись на грудях її улюбленого піджака, часто відчував, який прекрасний смак перемоги і як приємно рухатись вперед, досягаючи бажаного.

Великий Помаранчевий Ґудзик підтримував Червоного. Йому теж давно набридла ця шкатулка і нерухомість. У свій час він із своєю господинею, молодою студенткою, та Жовтим Ґудзиком ніколи так довго не сиділи на одному місці. Помаранчевий та Жовтий Ґудзики прикрашали улюблений рюкзачок дівчини, а тому майже завжди і всюди супроводжували її. Вдень вони ходили на навчання, спілкувалися з друзями, а ввечері тусувались на молодіжних вечірках, чи просто милувались яскравими зорями і срібним місяцем під час вечірніх прогулянок. А лиш випадали вільні дні – відразу ж подорожували по всіх усюдах, валялись на пляжі під палючим сонцем, насолоджувались гірським повітрям чи спостерігали за життям через вікна потягів, автобусів, автомобілів. І Жовтий, і Помаранчевий давно вже вирішили, що приєднаються до Червоного і всі разом кудись чкурнуть. «Дайте лиш вибратись звідси» - бубоніли вони, як тільки в шкатулці заходила мова про втечу.