Після розставання з тінню сумнівів Марта та Ель опинилися у просторі, який нагадував нескінченну кімнату дзеркал. Кожне дзеркало відображало не лише зовнішність, а й відблиски її нездійснених при і амбіцій.
Дзеркала видавали тихий шелест, наче шепіт спогадів і бажань, що залишилися недоторканими. Марта крокувала між ними, час від часу торкаючись холодної поверхні і відчуваючи, як у кожному відображенні живе інша версія її самої - та, що наважилась ризикувати, та, що обрала інший шлях.
Ель стояв поруч, мов мовчазний охоронець її внутрішнього світу ,тримаючи руку Марти, щоб вона не загубилася в лабіринті.
- Чи готова ти прийняти себе з усіма своїми мріями, навіть тими, що залишились нездійсненними? - запитав він.
Марта задумалась. Серце стискалось від болю і жалю, але й наповнювалось теплом і Надією.
- Так, - прошепотіла вона. - Бо кожна мрія - це частина мене, і я не відмовлюсь від них, навіть, якщо деякі з них доведеться залишити позаду.
Дзеркала навколо засвітились м'яким світлом, і Марта відчула, що вона на шляху до повного прийняття себе.