Після потужного противостояння своїм страхам, Марта і Ель опинилися в просторій залі, де відлуння минулого розносилось навколо, наче легкий вітерець.
Там звучали голоси - мов тіні, що кликали її розібратись незакінченими справами.
В одному кутку стояла стара дерев'яна лавка, де колись вона з кимось сперечалася, в в іншому - квітучий сад, де залишилася невисловлена подяка. Кожен куточок світу наповнювався спогадами, які потрібно було зрозуміти і прийняти.
Марта розуміла: не можна будувати майбутнє, не розібравшись із минулим.
- Ці голоси - це твоє серце, - сказав Ель. - Вони хочуть, щоб ти почула і відпустила.
З кожним прийнятим спогадом кімната ставала світлішою і теплішою.
Марта відчувала, що це важкий, але необхідний шлях.
- Дякую тобі за те, що не відпускаєш мене, - прошепотіла вона Елю.
Він лише ніжно посміхнувся у відповідь.