Підрозділ 4: Механічне серце Еля

Після ще трьох макарунів і короткої дискусії з павичем, який вимагав чайові у формі компліментів, Марта вийшла за межі кафе і потрапила у вуличку, залиту м'яким світлом ламп, схожих на перевернуті піскові годинники. В самому центрі провулку стояв хлопець у довгому пальто з латунними ґудзиками, який крутив ключ в своїх грудях, немов заводив музичну шкатулку.

- Я Ель, -  сказав хлопець, він підняв погляд. Його очі світились зеленим, як фосфорні зірочки з дитинства.  Його голос був глибоким, але з легким металічним відлунням:

- Я - той, кого залишили між епохами, але якщо ти тут - значить, моє серце ще й не остаточно зламалось.

- Це... дуже романтично. І трішки крипово.

- Дякую, я працюю над балансом.

 Він показав їй схему -  свій внутрішній годинниковий механізм, який працював лише тоді, коли в ньому була "іскра часу". Але ту іскру викрали.

- Востаннє вона світилась у 3027 році. Там зберігається моє справжнє серце. А поки я - лише тінь, яку склеїли із запізнень.

- Мені знайомо це відчуття. -  Марта зітхнула. -  Я теж іноді відчуваю, що мене склеїли з того, що не встигло відбутися.

- Тоді, можливо, ми з однієї матерії.

Несподівано небо над ними засвітилося - відкрився часовий портал у вигляді вітражного годинника. Марта потягнула Елеві руку.

-  Ходімо,  годинниковий хлопче.  Давай знайдемо твоє серце.

 І вони разом стрибнули у майбутнє. У кімнаті з годинниками варто зустріла хлопця з очима, що світяться зеленим. Його звали Ель. Він не пам'ятав, хто він, але знав, як повернутись у її час. " Але спершу -  треба врятувати моє серце, яке заклинило в 3027 році".