Розділ 7

Кілька секунд ми цілуємося. Потім Назар відсовується від мене. Я забуваю як дихати.

— Я піду?

— Іди.

Збираюся виходити й він знову притягує мене до себе й цілує. Я відповідаю. Обіймаю його. Тримаюся за його плечі. Потім відхиляюся. Чекаю, щоб відновити дихання й виходжу. Відчиняю двері до під'їзду, озираюся й посміхаюся Назару. Потім пірнаю всередину.

Підіймаюся у квартиру. Коли двері за мною зачиняються, притуляюся до них. Здається не відчуваю ніг. Руки тремтять. Метелики в животі. То я таки закохалася?

Наступного ранку йду на роботу пішки. Настрій чудовий. Погода прекрасна. Здається життя налагоджується. Я навіть нафарбувалася сьогодні. Бо відчула бажання.

— Міро, почекай, — лунає позаду.

Озираюся й бачу, що з машини, припаркованої неподалік, виходить Данило. В руках тримає дві великі кави з собою.

Тільки не це. Він підходить до мене. 

— Давно не бачилися, — каже з винуватою посмішкою. — Ти тепер знаменитість.

— Та яка я там знаменитість, — заперечую. — Ти вибач, та мені вже час іти. Запізнююся.

Він простягає мені каву. 

— Давай просто пройдемося разом? Бо ж до кав'ярні ти зі мною не підеш. Так?

Киваю. 

Ми мовчки йдемо.

— Маєш гарний вигляд, — нарешті каже Данило.

— Вже не схожа на сіру мишу? — не втримуюся я й відразу жалкую про сказане, бо він дивиться на мене з таким непідробним жахом, що я не знаю чи плакати мені, чи сміятися. — Облиш, я вже не ображаюся.

Він червоніє. 

— Я не мав права таке казати. То алкоголь так на мене вплинув і я щиро прошу вибачення.

Його обличчя, й голос говорять про те, що він і справді щирий. Та навіть і без цього я вже не серджуся на нього. Відтоді як закохана в Назара.

— Може пообідаємо якось разом чи повечеряємо? — Питає, коли вже стоїмо біля бібліотеки.

— Так, думаю можна.

Цілий тиждень, а точніше чотири робочі дні нічого не чути від Назара. Він не пише, не телефонує. Просто нічого. Я йому теж не пишу, щоб не бути нав'язливою. Нарешті у суботу ввечері, коли поспішаю додому, мій телефон вібрує.

— Привіт, талановита письменниця, — лунає у слухавці, ніби нічого й не сталося.

— Привіт.

— Готова до нового старту в тік тоці й мільйонних переглядів?

— Я вже до них звикла, — сміюся. — Бачив, що на тому відео п'ятнадцять мільйонів переглядів?

— Так, ти вже зірка, — погоджується він. — Я завтра заїду до тебе? Відео вже готові. Треба завантажити їх у тік ток.

Погоджуюся. Моє серце завмирає. Хотіла б я на нього так не реагувати, але мене все одно переповнює радість від того, що я його побачу.

Кладу слухавку. Відразу прямую до магазину одягу. Сьогодні отримала зарплатню. Купую легку домашню сукню кольору хакі й мереживну чорну білизну. Від думки, що вона мені може знадобитися, кров приливає до щік. Поспішно ховаю покупки до сумки і йду додому. Лягаю раніше спати, щоб мати завтра гарний вигляд.

Наступного дня ретельно готуюся — прибираю всюди, роблю маску для обличчя, накручую волосся, готую сливовий пиріг. Нарешті одягаю нову білизну, сукню й фарбуюся. Востаннє дивлюся на себе у дзеркало. Зараз ніхто не назве мене сірою мишею. 

Коли до квартири дзвонять, я відкриваю двері з широкою усмішкою на обличчі. Впускаю Назара всередину. Він окидає мене поглядом з голови до ніг. Віддає пляшку вина. Здається на робочі зустрічі вино не приносять. Тож можливо він також сприймає це як побачення. Від цієї думки настрій підіймається.

— Я приніс відео, — він тримає в руках флешку. — Можемо починати завантажувати.

Ми йдемо до вітальні. Сідаємо на диван. Я беру флешку й перекидаю їх собі на телефон. Він підсувається ближче, щоб разом подивитися, як я читаю на камеру свою книгу. У навушниках, студійне освітлення, напівтемрява. Мої очі блищать. Я розслаблено, з душею, відкрито проговорюю репліки героїв.

— Гарно, — повертаюся до Назара.

— Бо ти гарна, — каже він й цілує мене в губи. 

Відчуваю мурашки по спині, раптову слабкість.

— Може чаю? Я пиріг спекла.

Він усміхається.

— Тоді давай з вином. 

Ми йдемо на кухню, тримаючись за руки. Я ставлю перед ним тарілку зі шматком сливового пирога. Він відкриває вино й наповнює два келихи. 

— Давай викладемо твоє перше відео й тоді відсвяткуємо?

Я киваю. Дістаю телефон. І як тільки завантажую своє читання першого розділу, Назар простягає мені келих.

— Хочу випити за найталановитішу й найгарнішу дівчину з усіх, кого я знаю. Тебе обов'язково чекає світова слава!

Від його слів я шаріюся. Осушую келих. Приємне тепло розтікається по тілу. Мабуть, від хвилювання накочує слабкість. Назар забирає в мене порожній келих, ставить його на стіл й притягує мене до себе. Знову цілує. Цього разу сильно, глибоко, пристрасно. 

— Одну хвилинку, мені треба до вбиральні, — вириваюся з його обіймів. Зачиняю за собою двері ванної кімнати й вмиваюся холодною водою. Мене так до нього тягне, що кожного разу я втрачаю контроль. Протираю вологою рукою шию. Нарешті повертаюся на кухню. Щось змінилося. Назар сидить на своєму місці й підозріливо дивиться на мене.

— Ну що ж, — каже холодно. — Перше відео ми запустили. Інші так само треба завантажувати кожного дня. Слідкуй за прогресом. Коли допишеш наступні розділи — телефонуй. Потрібно буде зробити ще записи в студії. Ну і як закінчиш книгу, я почну шукати тобі перекладача й видавництво за кордоном. 

Він різко встає зі стільця і йде на вихід.

— До зустрічі, — лунає перед тим, як двері за ним зачиняються. 

Я шоковано дивлюся на те місце, де він щойно сидів. Сльози застилають мені очі. Що це було? Тягнуся до свого телефону й бачу там повідомлення від Данила.

— Дякую за вранішню каву і розмову. То я заїду за тобою ввечері?

То от що сталося. Назар прочитав повідомлення й вирішив, що я маю стосунки з Данилом.