Розділ 6

Сьогодні вихідний. У нормальних людей. Я ж з самого ранку, як тільки продерла очі, роблю собі каву, грінку й сідаю писати роман. Кажуть, що зранку найкращий час. Мабуть, так і є. Потроху вимальовується сюжетна лінія і герої. Віолетта — вродлива, скромна, витончена бібліотекарка, яка несподівано стала знаменитою. Мирон — красивий, сміливий, сильний. Кирило — зрадник. Щось всі герої в мене такі типові, шаблонні. А якщо Кирилові таки дати другий шанс?

Тут мій телефон вібрує. Я бачу нове повідомлення від Данила.

— Міро, ти досі сердишся на мене? Скільки ще раз мені просити вибачення?

Усвідомлюю, що просто забула про нього. Про чоловіка, в якого була закохана кілька років. Проігнорувала його останні повідомлення, бо була зайнята думками про Назара і свою нову книгу.

— Авжеж, ні. Вибач, було багато роботи.

— Тоді може зустрінемося цього тижня? Просто кави попити.

Задумуюся. Він назвав мене сірою мишею поза очі. Якось після цього спілкуватися з ним не хочеться. З іншого боку, всі люди помиляються. Я теж думала, що подобаюся Назару, а виявилося що не дуже. Може Данило шкодує, що сказав таке?

— Думаю можна зустрітися, — пишу йому й повертаюся до тексту.

Значить дамо Кирилові другий шанс, а всім героям додамо недоліків, бо аж занадто вони всі ідеальні та солодкі.

В роздумах і роботі проходить цілий день. Я написала два розділи. Тож якщо ще трохи попрацювати, то вже завтра, а в кращому випадку навіть сьогодні, можна буде відправити Назару текст на ознайомлення. Час від часу заглядаю до тік току. Вже одинадцять мільйонів переглядів і п'ятдесят тисяч підписників. Значить цього місяця підключу собі монетизацію й зможу навіть трохи заробити. Вирішую, що як будуть гроші, викуплю у Ліани цю чудову чорну сукню, яку одягала вчора. А як все буде добре і далі, то здійсню свою найбільшу мрію — звільнюся з бібліотеки й стану фул тайм письменницею. 

Через кілька годин безперервної роботи в мене вже є 4 розділи. Перечитую їх кілька разів й надсилаю на пошту Назару. 

— Надіслала тобі текст, як і домовлялися, — пишу повідомлення в месенджер.

У відповідь коротке:

— Дякую, — й смайлик.

Неприємно. Може він подумав, що я до нього чіпляюся? Але ж він сам запросив мене на вечерю, тримав за руку. Чи це був дружній жест? 

Вирішую перепочити. Йду до вітальні, вмикаю телевізор. Дивлюся якийсь драматичний серіал, де дівчина любить друга свого хлопця, а той закоханий в іншу. На телефон надходить повідомлення:

— Текст чудовий. Завтра заїду по тебе вранці. Їдемо на студію знімати відео для тік току.

Добре, що понеділок в мене теж вихідний. Тож поїхати не проблема. Але стає страшно. Я ще ніколи не була в професійних студіях. Не працювала на камеру. Мої відео в тік тоці ніколи не набирали великі перегляди. Лише один останній, та й то тому, що я була п'яна.

Вмиваюся, приймаю душ і йду спати. Ще з годину перевертаюся у ліжку, бо продовжую боятися завтрашнього дня.

Вранці прокидаюся від дзвінка. Беру слухавку.

— Через пів години заїду. Будь готова.

Підскакую на ліжку. Швидко біжу до ванної кімнати. Чищу зуби. Розчісуюся. Замазую синці під очима. Щипаю себе за щоки, щоб був гарний рум'янець. Одягаюся.

Потім на кухні гризу вчорашню грінку, хапаю лептоп й біжу на вулицю, де якраз припаркувався Назар. Сідаю в машину.

Він нахиляється до мене. Я заклякаю. Назар цілує мене у щоку. Потім відсовується. Я все ще втиснута в сидіння. 

— Як вихідний? 

— Працювала, — кажу тихо. Це і так очевидно, я ж прислала йому текст. 

Відчуваю, що нам обом ніяково. Він заводить двигун і ми хвилин десять їдемо містом мовчки, поки не зупиняємося біля торгового центру.

— Тут наймаємо офіс, який обладнано під студію, — пояснює він.

Проходимо всередину до офісних приміщень. Назар відчиняє переді мною двері й пропускає вперед. Ми опиняємося у темряві. Я повертаюся, щоб спитати куди йти й натикаюся на нього. Фактично притискаюся до його грудей. З жахом відсахуюся, об щось спотикаюся, але Назар ловить мене й тримає. Завмираю.

Світло вмикається й в кінці коридору з'являється хлопець в худі й кепці. Я вмить вискакую з рук Назара й перелякано витріщаюся на незнайомця.

— Це Павло, він у нас звуком займається, — каже Назар.

— А це Міра — талановита письменниця, з якої треба зробити зірку.

Павло киває й жестом показує йти за ним. Ми виходимо до кімнати без вікон, посеред якої стоїть стілець і мікрофон. 

— Ти зараз читатимеш свій твір. Я буду це дійство знімати на камеру, а Павло потім обробить звук.

— А люди в торговому центрі не чутимуть моє читання? 

— Тут стіни обшиті акустичним поролоном і ще всіляким різним, того за дверима нічого не чутно, — пояснює Павло і це вперше я чую, як він говорить. 

— Готова? — Питає Назар.

Киваю. Він дає мені в руки роздруковані розділи моєї книги. Каже як краще стати. Після цього я починаю читати. Та вже за хвилину Назар все зупиняє.

— Ти занадто затиснута, перелякана. Розслабся. Ти маєш бути як того вечора. Саме те відео набрало так багато переглядів.

— Я тоді була п'яна, — кажу сердито. — Що ти від мене хочеш? В житті я скромна.

— Це треба виправляти. Хвилинку.

Він відкриває дверці шафи, яка стоїть біля стіни, й дістає звідти пляшку коньяку. Наливає мені пів склянки.

— Пий.

Я дивлюся на нього з сумнівом.

— Це треба для роботи.

Врешті беру склянку й одним махом випиваю. Горло обпікає. Хочеться виплюнути, та на жаль це неможливо. В мене ніби пожежа почалася всередині. Нарешті легшає, мої руки й ноги помітно розслабилися. 

Сідаю на стілець й починаю читати…

Через чотири години нарешті виходимо зі студії. Я втомлена, знесилена, але щаслива. Робота зроблена й здається як треба, бо обличчя Павла й Назара також задоволені. Ми сідаємо в машину. Їдемо.