Розділ 5

До вечері мені знову допомогли підготуватися подруги. Кіра з Ліаною приїхали через двадцять хвилин й привезли прекрасну довгу чорну сукню. 

— Це я в Парижі купувала, — задумливо каже Ліана. — В столиці романтики. Не вдягала ще ні разу. Так що нову тобі від серця відриваю. 

Я одягаю її, підходжу до дзеркала і завмираю. Мої щоки вкриваються рум'янцем. Вона сіла ідеально. Легка тканина м'яко обволікає мою талію й стегна. Рукави й комір зіткані з прозорого мережива. 

— Ти наша зірочка, — каже з посмішкою Ліана. — Коли станеш всесвітньо відомою, хоч за подруг не забувай.

— Яких подруг? — Роблю великі очі, а потім сміюся.

Вирівнюю волосся. Підводжу очі чорним олівцем. Фарбую вії. Дивлюся з задоволенням на своє відображення. Тепер я вже не схожа на сіру мишу, про яку говорив Данило. Цікаво, щоб він сказав, якби зараз мене побачив? 

Бризкаюся парфумами й виходжу з квартири. Біля під'їзду прощаюся з подругами й сідаю у таксі. Всередині все стискається від страху. 

“Це просто ділова зустріч, — заспокоюю себе. — Дарма хвилюєшся. Він навіть не знає, що подобається тобі”. Цієї миті до мене доходить. Він мені подобається. По-справжньому.

Таксі зупиняється біля центрального входу ресторану. Я розраховуюся, роблю глибокий вдих і видих й виходжу з машини. Щоб там не було, Міро, і чим все не закінчиться, зараз ти попелюшка, яка зі звичайної бібліотекарки перетворилася в красиву дівчину з десятьма мільйонами переглядів в тік тоці.

Ресторан палає вогниками. Вивіска сяє. А через вікна видно м'яке освічення всередині. Назар вже чекає на мене за столиком біля вікна. Коли я заходжу, він встає й робить кілька кроків назустріч.

— Прекрасно виглядаєш, — каже й галантно підставляє руку, щоб я за нього трималася. Допомагає мені сісти й сам сідає навпроти. Не відводить завороженого погляду.

— Ми з якого приводу вечеряємо? Нам треба обговорити сюжет чи наші подальші дії? — Питаю, щоб розуміти його очікування.

— Ми просто так вийшли повечеряти, — усміхається Назар. — Ти творча людина й тобі потрібні позитивні емоції й відпочинок. Тож у моїх інтересах вигуляти тебе.

Він невідривно дивиться мені в очі і я шаріюся. Переживаю, щоб мої щоки не стали червоними, як помідори. Бо якщо це станеться, він зрозуміє, наскільки мені ніяково й хвилююче поряд з ним. Назар усміхається й мені здається, що він давно все збагнув. 

Офіціант приносить червоне вино й розливає його у келихи.

— Мав сміливість замовити до твого приходу, — пояснює Назар. 

Я роблю ковток й вино розливається гарячим потоком мені по тілу. Відчуваю приємне тепло й розслаблення. 

Ми робимо замовлення.

— Ти вже щось написала? — Порушує тишу Назар, коли офіціант йде.

— Поки що ні. Досі роздумую над сюжетом. Мене турбує суперництво між Мироном і Кирилом. Кого насправді вибере Віолетта?

— Мирона звичайно, а кого ж і ще? — Дивується Назар. — Він позитивний герой в цій історії. І він готовий на все заради неї. 

— На все — це на що? — Кажу лукаво. — І як щодо другого шансу? Хіба Кирило не міг просто припуститися помилки? Може він заслуговує на прощення?

— Ніякого другого шансу, — категорично заявляє Назар. — Кирило не любить Віолетту. А ось Мирон добре до неї ставиться, не ображає.

Ми дивимося одне одному в очі і я знову не впевнена про кого насправді йде мова. Можливо він говорить про себе? Чи це лише моя уява і я все вигадую?

— Як ти прийшов до такої роботи? Чому вирішив стати літературним агентом? — Переводжу розмову.

— Я не те щоб вирішив. Доля привела мене до цього. Спочатку мріяв писати. А потім зрозумів, що не маю таланта. Отака несправедливість. — Назар зітхає. — Якийсь час я горював. Думав чому так? А потім вирішив, що в мене є інший талант — продавати. І що з моїм теперішнім знанням літератури й тенденцій в цій сфері я можу допомогти авторам продавати свої роботи. Отак і став агентом. 

— І тебе ніколи не гризе слава авторів, яким ти допоміг? Не хочеться зайняти їхнє місце?

— Ні, — хитає головою. — Річ у тому, що не так важливо яка сфера, як яке місце ти там займаєш. Літературних агентів не так і багато у світі. І найуспішніші з них заробляють не менше найвідоміших авторів, якщо і не більше. Вони такі ж зірки у вузьких колах. Це як режисери й актори. Люди в більшості знають акторів, але режисери від того не менш талановиті чи забезпечені. Головне — займатися улюбленою справою й бути на своєму місці.

Я зачаровано дивлюся на нього. Вслухаюся в цей хриплий голос, який здається вводить мене в транс. Намагаюся виглядати серйозно, а не закоханою дурепою.

— Вже одинадцята, — раптом каже Назар, — це місце зачиняється. Давай відвезу тебе додому.

Я не вірю. За розмовою з ним час минув непомітно. Я ніби тільки сіла й от вже час прощатися. 

Ми виходимо з ресторану. Він тримає мене за руку. Це максимально недоречно для автора й агента, але я не хочу це припиняти. Сідаємо в машину. Кажу йому адресу. Від вина чи від хвилювання мені паморочиться в голові, руки й ноги розслаблені. Почуваюся трохи у вакуумі. Їдемо нічним містом. Я розглядаю високі будинки з сотнями вікон, які палають у темноті, вуличні ліхтарі, фари від інших машин. Зараз все видається таким яскравим та затишним. Назар торкається моєї руки, не відводячи погляду від дороги. Я тримаюся за його долоню. Він зупиняє авто біля мого під’їзду. 

— Зайдеш на каву? — Наважуюся запитати.

— Ні, вибач. Мені треба їхати. Багато роботи, — каже поспішно й цілує у щоку. — Побачимося на тижні? Чекаю від тебе хоча б кілька розділів.

Я киваю. Виходжу з авто й, не озираючись, поспішаю до під'їзду. Який сором. Що ти собі, Міро, думала? Що подобаєшся йому? Заходжу до квартири й починаю стягувати з себе сукню. Вона не піддається. 

— Давай же, — шиплю роздратовано. Коли нарешті опиняюся гола, приймаю душ, змиваю косметику. Відчуваю себе дурепою. Мабуть, бо така і є.