Розділ 4

Я забігаю до своєї квартири. Моє тіло горить від збудження. Відчуття ніби нічого й не пила. Приймаю душ. Роблю собі чай з ромашкою, щоб заспокоїтися.

— Це тому, що ти занадто скромна, — кажу сама собі. — Ну обійнялася ти з чоловіком, ну потанцювала. У інших людей це навіть нічого не значить. Он французи взагалі цілуються при зустрічі навіть з ледь знайомими людьми. Чого я так ніяковію? Назар не сприймає мене як жінку. Він мій агент.

Глибоко видихаю і йду спати. Хоча це теж виявляється нелегкою роботою й ще добрих пів години чи навіть більше я не можу заснути.

Коли вранці прокидаюся, підходжу до вікна й дивлюся як сонце підпалює небо й потрошку підіймається. Хоч сьогодні субота, але в мене робочий день. Тож роблю зарядку. Збираюся. Вішаю в шафу позичену дорогу сукню й виймаю свій звичний одяг — джинси й кофтинку. Зав'язую волосся у хвостик. З косметики лише коректор, щоб замазати синці під очима після вчорашньої гулянки.

По дорозі до бібліотеки обдумую сюжет. Це й справді непогана ідея, щоб у Віолетту закохався інший, достойний чоловік. І хай той “принц”, який принизив її, залишиться ні з чим. 

Коли заходжу до бібліотеки, відкладаю всі свої ідеї. В суботу зазвичай буває багато студентів, школярів й просто людей, які можуть прийти за книгою лише у вихідний. Тож робочий день завантажений і мені не до рукопису. 

На обідній перерві думаю продовжити вдосконалювати сюжет своєї майбутньої історії, як до мене підходить Ніна Іванівна.

— Мірочко, там якийсь приємний молодий чоловік на першому поверсі чекає, — вона мені підморгує, — запитує про тебе. 

Поспішаю вниз. На кріслі біля входу сидить Назар й уважно щось переглядає в телефоні. Зупиняюся на східцях. Мені не хочеться, щоб він бачив мене такою. Вже починаю сумніватися чи спускатися далі. Та він підіймає голову й помічає мене. Здивовано сканує поглядом з голови до ніг. Діватися нікуди. Я повільно спускаюся, а він встає з крісла й підходить до мене.

— То от яка ти, бібліотекарко.

— Яка? — Кров приливає мені до щік.

— Природно гарна й надзвичайно ділова.

Та він сміється з мене. 

— Чого прийшов? Я ще нічого не написала, — кажу сердито.

— Не хочеш випити кави? Був поруч й подумав, що ти захочеш прогулятися.

Він говорить це щиро. Тож я киваю й погоджуюся.

— Тільки ненадовго. Роботи багато.

У кав'ярні навпроти я замовляю лате й круасан з шоколадом, а Назар бере американо.

— А у вас є чоловіки в бібліотеці? — Навіщось питає, дивлячись як я жую круасан.

— Є охоронець Петро. А що?

— Ну був би класний поворот, якби чоловік з твоєї роботи, тобто з роботи Віолетти, боровся за її руку і серце з головним героєм.

Я намагаюся уявити Петра на дуелі з Данилом чи Назаром і мені стає смішно.

— Чи не забагато бійок, як для романтичної історії? Може протистояння між Мироном і Кирилом достатньо?

— Ну не знаю, — каже розчаровано Назар. — Люди люблять екшн, шоу, гострі емоції. А як щодо суперниці? — Знову пропонує Назар. — Ефектна блондинка чи яскрава руда в мініспідниці й освітою в Гарварді? 

— Тоді можна книгу й не дописувати, бо освіту в Гарварді Віолетта не переплюне.

Телефон Назара вібрує. Він показує мені жестом зачекати. 

— Я у кав'ярні з клієнткою, — каже у слухавку. — Так під'їжджай, можемо разом на зустріч поїхати.

— Це моя колега, — пояснює, коли кладе слухавку. — Випадково поруч опинилася й набрала. Нам після обіду треба на зустріч їхати, — він дивиться на годинник. Потім встає. Кладе гроші на стіл.

— Ти не образишся, якщо я залишу тебе саму?

— Та чого мені ображатися, — знизую плечима.

Він ніби збирається щось мені сказати, але передумує і йде. 

Біля входу зупиняється біла ауді, в яку він сідає. Й на мене накочує злість. Навіщо було взагалі звати мене на обід, якщо маєш інші плани? Здається, що та жінка спеціально подзвонила йому й заїхала. Може в них стосунки. Й раптом усвідомлюю — я що ревную?

Решту дня активно працюю, тож мені не до Назара з його дівулею. Добре, що так багато роботи й вдається про них забути на кілька годин. Але як тільки виходжу з бібліотеки, як мене знову охоплюють сумніви.

Вдома перевіряю тік ток й мені перехоплює подих. Я навіть чую дзвін у вухах. Здається сама зараз заспіваю якусь переможну пісеньку. Десять мільйонів переглядів. Тисячі коментарів. Люди питають, де можна купити мої книжки. Схоже на те, що я тепер знаменитість. Відразу набираю Назара.

— Ти бачив?! — Кричу, як тільки він бере слухавку. — Десять мільйонів переглядів. Я популярна.

— Це лише початок, — відповідає і я знову відмічаю, який в нього приємний, хриплий й водночас бархатистий голос, від якого просто мурашки по шкірі. 

Згадую, що можливо він з тою дівчиною чи досі на зустрічі й мені стає ніяково:

— Вибач, якщо я невчасно. Просто зраділа й захотілося поділитися.

— Все нормально. Якраз звільнився. Як дивишся на те, щоб десь разом повечеряти?

Я заклякаю. 

— По-дружньому, — раптом додає. — Ми ж друзі Міро?

— Так, друзі, — видавлюю з себе. 

— Тоді я заїду за тобою за годину.

Кладу слухавку й задумуюся. Здається цей чоловік мені подобається. Мій телефон знову вібрує. Цього разу це повідомлення від Кіри:

— Вітаю з десятьма мільйонами переглядів. Здається ти таки втерла носа гівнюку.

Усміхаюся і йду збиратися на вечерю.