Розділ 3

Я перелякано відсахуюся. Чоловік сідає навпроти. 

— Привіт, — каже з усмішкою й бере мою долоню у свої руки. Я шаріюся. На зап'ястку в нього блищить дорогий годинник. 

— Маєш чудовий вигляд. 

Він каже це щиро і я розслабляюся. Чоловік дивиться на мою каву: 

— Сьогодні п'ятниця, тож можна перейти на менш офіційні напої.

Кличе офіціанта й замовляє нам пива та піцу. Я не заперечую. З цікавістю розглядаю його. Він поводиться, неначе між нами щось було. А ще здається він не з моєї ліги. Точніше я не з його. Занадто красивий і багатий. Його телефон вібрує. Чоловік бере слухавку.

— Поговоримо в понеділок. Що, Назар? Я вже 34 роки Назар. Зараз в мене вихідний.

Він кладе слухавку, а я радію, що принаймні тепер знаю, як його звати. 

— Ти бачила скільки в тебе переглядів? — Звертається вже до мене, коли кладе слухавку. — Сім мільйонів. Тільки уяви.

Я спалахую від задоволення.

— Ти станеш справжньою зіркою. 

Поки він говорить, уважно розглядаю його. Думала буде ніяково, але з ним спокійно і легко. 

— Скажи, яка твоя вигода? — Пильно стежу за його реакцією. — Що отримаєш ти?

— Двадцять п'ять відсотків від всіх укладених тобою угод. Але я впевнений, що зможу зробити з тебе зірку й ці двадцять п'ять відсотків перетворяться на цілий статок.

Він це говорить так твердо, що я також починаю в це вірити. 

— І що вимагається від мене?

— Ти взяла рукописи?

Я киваю й несміливо простягаю йому теку з надрукованими текстами.

Він швидко пробігає їх очима. 

— Непогано. Але це все не те. Добре, але звичне. Такого багато. Де те, що ти розповідала вчора?

Я підіймаю брови. 

— Про бібліотекарку, — нетерпляче продовжує Назар, — в джинсах з секонду, яка закохалася в негідника й хотіла змінити своє життя. 

Я прикладаю долоні до гарячих щік й мовчки дивлюся на нього.

— Ти хочеш сказати, що це ти працюєш в бібліотеці? — Вибухає сміхом Назар. — Ти не дуже схожа на таку людину, — він витріщається на дорогий одяг, який дала мені Кіра. — І вчора ти так впевнено й голосно поводилася, неначе все життя провела на сцені. 

— Однак, я справді працюю в бібліотеці.

— І такого рукопису в тебе немає?

— Ні.

Цієї миті нам приносять піцу й пиво. Назар задумливо робить ковток. Здається він готовий зараз встати й піти. У нього дзвонить телефон й він відходить від столу. Поки розмовляє, уважно дивиться на мене. Я заклякаю. Почуваюся винною й водночас розчарованою. 

За кілька хвилин чоловік повертається. Бере шматок піци, робить ще ковток пива. Знову пильно дивиться на мене. 

— І ти реально закохана у типа, який назвав тебе сірою мишею?

— Знаєш що, — я вскакую на ноги, — не твоє діло!

Збираюся піти та він зупиняє мене. 

— Почекай, — каже спокійно. — От про це і напиши книгу — з гумором, відчаєм, реальними ситуаціями. Люди таке люблять. Навіть краще, що ти проживаєш це в житті. Буде реалістичніше, більше драми.

Я сміюся.

— Та я можу показати скільки завгодно драми.

— От-от. Ми викладемо частину з цього в тік тоці до того, як ти допишеш рукопис і таким чином розігріємо інтерес до книги й до тебе, як особистості. 

Киваю. Намагаюся уявити, що від мене вимагатиметься крім тексту.

— Тільки пиши максимально відверто, навіть еротику. І читай на камеру так розкуто, як вчора. Будеш скидати все мені на редагування. 

Останні його фрази турбують. Я була не твереза і не дуже пам'ятаю ступінь своєї розкутості. Та й навряд чи зможу це повторити.

Ще кілька годин ми проводимо в барі. Обговорюємо сюжет та персонажів.

— І як давно ти закохана в цього типа?

— Це моє особисте життя, — вибухаю я.

— Ні, — лукаво усміхається Назар. — Це твоя книга. А отже мені треба знати.

— Кілька років.

— І навіщо твоїй героїні такий мудак? Вона любить страждати?

Я не знаю як сприймати його слова — як наїзд на себе чи обговорення моєї книги.

— Знаєш, що я тобі пораджу, — продовжує тим часом Назар, допиваючи вже третій келих пива. — Давай зробимо з цієї історії нетипове продовження. Люди чекатимуть, що сіра мишка перетвориться на прекрасну принцесу й принц, який їй відмовив, зверне на неї увагу. А що як у сіру мишку закохається інший принц?

Від його слів у мене стиснувся шлунок й перехопило подих. Він дивиться невідривно мені в очі й від його погляду в мене мурашки по шкірі.

— Мабуть, так також можна, — тихо шепочу собі під ніс.

— Не просто можна, а треба.

Він різко встає з-за столу, хапає мене за руку й тягне на танцмайданчик, де вже кілька пар танцюють. Я ошелешено витріщаюся на нього, та він не дає мені оговтатися й притискає до себе. Відчуваю приємний аромат парфумів.

— Уяви. Той другий чоловік запрошує її на танець. Як звати твою героїню?

— Ще не придумала…

— Хай буде Віолетта. Отже, Мирон випадково зустрічає Віолетту в барі й відразу закохується в неї, але Віолетта досі кохає Кирила.

— Не пощастило, — буркочу я.

— Не те слово, але Мирон вирішує не здаватися, а завоювати Віолетту. Тож він запрошує її на танець.

В обіймах Назара я заклякаю. Він жартує чи говорить серйозно? Ми ще досі книгу обговорюємо чи щось інше? 

Коли повертаємося до столу, Назар продовжує пити пиво й розповідати, як ми будемо просувати тік ток.

Мій телефон вібрує. Це повідомлення від Данила.

— Міро, я поводився як мудак. Пробач, будь ласка, за мою поведінку. Може зустрінемося й поговоримо?

Мої пальці починають тремтіти. Не збираюся з ним зустрічатися, але настрій зіпсовано.

— Я, мабуть, поїду додому, — кажу Назару. — Вже пізно.

Його погляд зупиняється на моєму телефоні й на обличчі виникає крива посмішка:

— Невже Кирило робить хід конем й намагається обійти Мирона?

Мені набридли його жарти. Я знизую плечима й встаю з-за столу.