Розділ 9

Ранок починається не надто приємно. Точніше ранку як такого і не було. Просто вчорашній вечір аж занадто повільно перетік в початок сьогоднішнього дня. Я сто разів пошкодувала, що погодилась на вечерю, що буду кондитером на весіллі і що взагалі приїхала в Іспанію.

Про Картера я не згадувала з дня весілля Дениса та Емілії. Так, саме з того самого дня, коли він раптом через декілька місяців після того, як сказав, що любить мене, подзвонив і сказав, що все вирішив. І на що він тоді розраховував? Що я одразу ж кину все і буду пищати та збирати речі? А вчора він на що розраховував? Ось так заявиться до себе додому, а я кинусь йому на шию?

Добре, буду відвертою (хоч мені і складно бути відвертою навіть з собою): я неодноразово згадувала про Картера та купу разів знову і знову поверталась до того дня, коли Картер раптом знову з'явився у моєму житті. І часто думками поверталась на терасу того літнього вечора, коли він сказав, що...що...що... любить мене. Досі важко усвідомити.

Мій телефон дзижчить поруч на ліжку. Я навіть думати боюсь кому я так потрібна в таку рань, всього початок на восьму.

Ніна.

- Привіт, Ні... – вітаюсь я та мені не судилось договорити.

- Еммо, де ти? – чую в телефоні стурбований голос. - Я щойно приїхала, тебе не має, а Даяна говорить, що не знає де ти і на телефонні дзвінки не відповідаєш.  – Так, півночі мій телефон розривався від дзвінків та повідомлень Даяни. -  Ти ж маєш пекти торт і... - Її голос тремтить.

Я не повернулась до будинку ночувати. Просто не змогла. Бо це його будинок. Будинок Картера і весь цей час я жила у нього під дахом. Повірити не можу у такий збіг.

Чи не збіг? Я багато думала про це, а зараз... Зараз мої думки просто сплутались. Мені не до цього.

Та мені миттю стає соромно. Всі мої особисті переживання щезають, ніби їх і не було. Мої емоції не можуть псувати найважливіший день у її житті.

- Ніно, я неподалік. Скоро буду.

Я швиденько починаю збиратись. Хоч мені і збирати то нічого, потрібно лише тільки взутись і не забути рюкзак.

Я повертаю ключі на рецепцію готелю. Сьогодні я як ніколи вдячна мамі і Марку, що привчили мене завжди носити з собою документи. Навіть коли я йшла до магазину, мама питала чи я взяла з собою документи. А одного разу Марк забрав мене одразу після навчання і вже за декілька годин ми летіли в літаку як пізніше виявилось у Венецію. Тож і вчора мені знадобився паспорт аби зняти номер у найближчому готелі.

Я виходжу на вулицю. Дрібний дощ неприємно б'є по обличчю, а від подиху відру трохи прохолодно. Я закриваю піджак і складаю руки на грудях. Ох, сподіваюсь завтра погода буде кращою, бо інакше не має жодних шансів похизуватися красивими знімками і декором на пляжі.

Я шукаю очима таксі, але характерних білих автівок з синіми смугами не бачу. Зате бачу інше - той самий автомобіль, який вчора привіз мене сюди.

- То ви знайомі? - здивовано перепитує Марія. Вона по черзі дивиться то на мене, то на Картера. - Es tan raro! Оце так чудасія! Фернандо, ось бачиш як буває?

Фернандо  у відповідь тільки посміхається та потягує келих вина.

В будинку нарешті тихо. Дітей вклади спати хоч вони й пручались, бо хотіли довше побути з татком. Але врешті здались, коли Картер пообіцяв, що прочитає їм казку, а зранку нікуди не зникне і буде вдома. Я випадково почула цю обіцянку, коли принесла Олівії її ляльку. Я не відрізняюсь занадто теплими почуттями до дітей, але в той момент в мене серце защеміло - діти так сумують за татом, що бояться навіть кліпнути аби він раптово не зник, не те, що спати.

- Обіцяю, скоро ми всі будемо разом. Добраніч, mi pequeña princesa.

Ми сидимо в гостьовій кімнаті зі світлими меблями і великими картинами на стінах. Не впевнена, що я десь бачила їх.

Картер сидить напроти мене і не відриває погляд, а я ж навпаки - не знаю куди подіти свій. Повірити не можу, що таке буває. Що таке взагалі можливо. З одного боку біля мене сидить Марія, а з іншого - Даяна.

- Як ви познайомились? - питає Марія.

- О, це дуже довга, але вже не така цікава історія, - відмахується Картер.

- Але все одно я хочу знати. - Цікавість Марії не зупинити.

А ось Даяна, навпаки, сидить тихше води, що на неї зовсім не схоже. Та й взагалі вона принишкла і уникає мого погляду. Щось тут не так.

- Емма? - голос Марії вириває мене з полону думок. - Не може бути, щоб Емма тобі сказала погане слово.

Напевно, я пропустила цікаву розповідь як ми вперше зустрілись в поїзді.

- Мамо, ти не так добре знаєш Емму, як я. – Картер посміхається і потягує келих вина. – До речі, мамо, пиріг дуже смачний. Новий рецепт?

- Ні, синку, це все Емма приготувала. Я б нізащо не спекла такий смачний пиріг за такий короткий час. Еммо, дуже смачно, - підтверджує Марія. – Та й взагалі, Емма доклала руку до всіх страв.

Я не куштувала пиріг приготованого нашвидкуруч з ягодами і лимонним сиропом. Я взагалі мало до чого торкнулась, окрім вина.

- Впізнаю руку майстра, - говорить Картер. – І м'ясо надзвичайно смачне! Дякую за…