Розділ 6

Морське повітря, холодний душ та друга чашка міцного чаю не збирає мене до купи. Я ще навіть не знайшла сили аби переодягнутись, так і сиджу в піжамних штанах і футболці. А мені ж треба зосередитись на весільному торті для Ніни. Вона має приїхати з п'ятнадцять хвилин, а я про торт можу лише на словах розповісти, показати нічого. Навіть чернетки не має.

- Доброго ранку! - співає Даяна. - Наснився наречений? Чи як там у вас говорять? - сміється вона. - Ти до речі віриш в це?

У відповідь я тільки пожимаю плечима. Чи вірю я? Коли мені було чотирнадцять чи п'ятнадцять років і на мене не звертали уваги хлопці, ми з Лізою (з легкої руки мами, бо саме вона нам показала ці тайни) пробували ворожити на Андрія - писали на дванадцяти шматочках паперу чоловічі імена (на одному папірці одне ім’я) і один залишали порожнім, ховали під подушку, а наступного ранку діставали папірець. Звичайно, найстрашніше було дістати пустий папірець. Ми так ворожили два чи три роки підряд. І якби ворожіння справдились, то у списку моїх бойфрендів мали б бути Олег, Дмитро і Женя. Натомість був Артур і Марк. А Ліза, до речі, двічі діставала «Артур». От так і не вір у ворожіння.

- Я не вірю в таке, - ділиться Даяна. Вона повна моя протилежність. Видно ніч їй пішла на користь, не те, що мені. Вона має свіжий вигляд, ніби квітка яка от-от розквітла. Даяна бадьора в доброму гуморі, з ідеальним кольором обличчя. Ось у кого ранок добрий. Я навіть їй трохи заздрю. - Мама мені колись розповідала як в юності з подружками ворожила, але я думаю це все забави, які нічого не мають спільного з реальністю.

Поки кава машинка готує напій для Даяни, вона риється в холодильнику в пошуках чогось смачного.

- У тебе не найкращий вигляд, - помічає Даяна, щось жуючи, та сідає напроти мене. - Ти взагалі спала?

Так, збрехати не вдасться. Та я й не хочу.

- Практично ні.

- Ти дивилась серіал? - допитується вона і різко скрикує: - Тільки не кажи який. В мене купа роботи і мені не до серіалів. Я минулого тижня додивилась «La casa de papel». Ти дивилась? - Я махаю головою. - Я тобі заздрю. Esto es una bomba! Це бомба! Це той випадок, коли хочеться забути про цей серіал і подивитись знову. Взагалі, через Netflix я маю всі шанси втратити контакт з видавництвом. І взагалі, Netflix має мені платити відсотки як рецензенту.

- Все набагато прозаїчніше, - слабо озиваюсь я. - Різні думки лізли в голову, то ж...

Кава машинка вимикається, разом з нею зникає і цей кошмарний звук, але Даяна не рушає за напоєм.

- Якщо хочеш ми можемо перенести зустріч з батьками. Я можу зникнути на вечір, а ти трохи побудеш сама. - Я не встигаю щось заперечити, як Даяна продовжує свою ідею: - Або навпаки ми можемо залишитись вдвох і добре повеселитись. Тут є винний погріб і бар забитий вщент. Вибір за тобою. - Даяна підморгує і солодко воркоче. Напевно таким голосом і спокусили Єву яблуком.

Я посміхаюсь. Востаннє, коли я напивалась, я прокинулась без одягу в готельному номері К... Стоп, це не та історія, якою можна пишатись.

Нашу розмову перериває дверний дзвоник.

- Я відчиню. - В самій коротенькій піжамі Даяна, підскакуючи, зникає з кухні.

Я ж кидаюсь до своєї тимчасової кімнати аби переодягнутись. Я не звикла з'являтись на чужих людях в піжамі. А раптом це брат Даяни про якого я стільки чула в останні дні? До того ж вона казала, що Маріель може з’явитись тут будь-якої миті.

Я швиденько ще раз вмиваюсь холодною водою, марно сподіваючись, що це допоможе знищити наслідки безсонної ночі. На обличчя наношу трохи зволожувального крему, активно щипаю щоки аби вони почервоніли та в мене був бодай трохи кращий вигляд. Далі переодягаюсь у нюдовий спортивний костюм (Марковий подарунок на Новий Рік) і прибираю волосся у високий хвіст. Ну ось, я трохи схожа на людину.

На кухні світиться від щастя Ніна і смакує каву разом з Даяною. Вони щось тихо обговорюються іспанською. Могли б і не шепотітись, я все одно не розумію нічого, окрім як «Hola», «Mi nombre es Emma» та «No hablo español». Ось ці три фрази («Привіт», «Мене звати Емма», «Я не розмовляю іспанською») повністю описують мене як лінгвіста.

Я не хочу порушувати їх розмову, але й стояти за дверима також непристойно, бо виходить, ніби я підслуховую, а сама геть нічогісінько не розумію. Взагалі, якщо потрібно поділитись секретами, можна не соромитись мене, а просто кричати іспанською на весь будинок і все одно секрет далі чотирьох стін цієї вілли не вийде.

До мене доноситься щось схоже на «el dijo que..», тобто «він сказав, що...», але далі зібрати їх до купи та зрозуміти в чому суть розмови з моїми знанням не те що складно, це  просто неможливо.

- Привіт!

Дівчата кидаються один від одної, ніби між ними пролітає невидима куля, і після того, як дивляться одна на одну, Ніна повертається до мене обличчям і посміхається.

- Привіт, Еммо! - Вона говорить в явним іспанським акцентом чого я не помічала досі. - Рада бачити свого кондитера. - Ми обіймаємось та за іспанським звичаєм цілуємось чотири рази в щоки. - Як твої справи? В тебе все добре? - стурбовано питає Ніна. - Ти не захворіла?

Невже так помітно моє стомлене обличчя?

- Все нормально, - поспішаю заспокоїти її. - Просто не могла заснути.