Розділ 5

Ранок повністю демонструє мій настрій: на морі здіймаються хвилі то вверх, то вниз, а за вікном цабанить дрібний дощ.

Я практично всю ніч не спала. Згадувала минуле, намагаючись щось проаналізувати, та марно.

А ще вперше в житті я не боялась грози. А якщо точніше, мені було байдуже. Я з дитинства страшенно боялась грози та нам з братом було заборонено вриватись до батьків в кімнату (вони не надавали значення нашому страху або робили вигляд, що не надають), тому грози ми боялись вдвох з Деном. Але Ден дуже скоро поборов свій страх і почав жартувати з мене. Якось він розповів мені про кульову блискавку і відтоді я страшенно боюсь, що вона залетить в будинок. Кожного разу я щільно закриваю всі вікна і німію від страху. А сьогодні мені було байдуже. Я стояла біля великих французьких вікон і просто дивилась на грозу, нічого не відчуваючи, окрім туги.

Тата не стало на початку року. На Різдво. І в цьому ще одна з багаточисельних несправедливостей безглуздої ситуації.

- З Різдвом, тату!

Я заходжу до кімнати батьків. Тато не зраджує своїм багаторічним звичкам - читає газету. Тільки тепер замість кави з молоком за обіднім столом, батько дізнається новини просто в ліжку. На кінчику носа його важкі окуляри, а між пальцями олівець, на випадок якщо кросворд трапиться на очі.

Я обіймаю його і обережно сідаю поруч. Він не змінив одеколон і вмить нагадує мені про дитинство.

- Щасливого Різдва, Еммо! – Тато посміхається самими очима. Тільки віднедавна я стала помічати в ньому цю рису. Як багато я пропустила? - Я чув у нас сьогодні гості.

- Я казала Марку аби він не приїздив та мама його запросила і він не зміг їй відмовити, - зітхаю я.

Хоч ми з Марком і розлучились та все одно продовжуємо спілкуватись. Марк телефонує ледь не щодня. Занадто багато спілкування нам точно не піде на користь і хоч я й намагаюсь відповідати рідше та Марковій наполегливості можна тільки позаздрити.. Але часті дзвінки він пояснює своїм хвилюванням за мене і тата. Отож кожна наша розмова починається: «Як Адам?»

- Я казав мамі аби вона не втручалась в твоє життя, але... – Тато тільки пожимає плечами та розводить руками.

І так зрозуміло – він безсильний в цій ситуації. І не тільки він.

- Тату, поки мама не забрала мене до церкви, я хочу тобі подарувати дещо. - Я дістаю з-за спини коробку, загорнуту у святковий папір та перев'язану стрічкою і протягую йому. Так, все-таки потрібно було довірити пакування у професійні руки, а не займатись самій. - Відкрий його зараз.

 Тато дивиться на мене та посміхається. Останнім часом я часто бачу його в доброму гуморі, ненасупленим як раніше, хоч йому і болить.

- Так, у нас в сім'ї не заведено робити подарунки, але я давно не була разом з вами на Різдво і мала нахабність порушити правила.

Наша сім’я хоч і заможна, але подарунками нас на Різдво не з Деном не балували. Зазвичай нові речі ми отримували перед школою або на день народження. Але я на батьків не ображаюсь. Хтозна, може завдяки їхній методиці я не боюсь багато працювати.

Він обережно розв'язує стрічку, поволі розгортає подарунок. В його руках опиняється коричневий чохол. Здається, тато здогадався, що це.

- Тобі не подобались мої окуляри?

- Ну... – протягую я, намагаючись не дивитись на тата. Я знаю, як він сприймає критику. Як і я. Гостро. А потім збираюсь з духом і випалюю: - Вони тобі зовсім не пасують. Приміряй ці.

Тато одягає нові окуляри в стильній чорній оправі з тонкими лінзами. Тепер він не схожий на діда. Він як стильний бізнесмен, власник якогось концерну чи всесвітньо відомого інтернет-магазину, тільки в ліжку і піжамі. Якщо не знати про його хворобу, то ось-ось і йому принесуть каву. А потім він, прочитавши ранішню газету, візьме в руки телефон і почне дізнаватись новини про стан справ компанії.

- Ось це інша справа. Так і не скажеш, що тобі за п’ятдесят. - Я даю йому невелике дзеркало. - Лише поглянь на себе.

Тато повільно підводить дзеркало (чи то від болю, чи то він боїться побачити себе нового) і, примруживши очі, дивиться на себе. Довго дивиться. Потім повертає голову спочатку ліворуч, а потім праворуч, уважно вивчаючи себе. А тоді робить те, чого я ніколи не бачила - підморгує собі в дзеркалі та пограється бровами. А я й не знала, що він може рухати бровами по черзі.

Я не витримую і сміюсь. На очі навертаються сльози. Я хочу плакати, бо тато як ніколи веселий, а хвороба пожирає його з середини. А тато продовжує мене смішити.

- Еммо, ми запізнюємось! – доноситься голос мами з першого поверху. Б’юсь об заклад – вона вже у фіолетовому пуховику, закутана шарфом, але без шапки (вона просто ненавидить шапки – можливо саме з цієї причини ніколи не змушувала нас з Деном їх носити), та теплих черевиках.

- Тату, мушу йти. Ти ж знаєш маму – за хвилину влаштує істерику.

Тато наостанок підморгує мені і, вже закривши за собою двері, в мене течуть сльози. Це станеться. Це неодмінно станеться. А я не хочу.

- Ти не вдягнена? - здивовано дивиться на мене Денис. Він вже зібраний, але як завжди, повертався в кімнату, бо щось забув. - Мама тебе вб'є. Я затримаю її та Емілію, а в тебе є п'ять хвилин.