Розділ 3

Я відчуваю себе героїнею якоїсь комедії. Не минуло і години як я познайомилась з Даяною, а зараз вже їду з нею в таксі в невідомому напрямку. Хіба таке з нормальними людьми трапляється? Трапляється, скажу я вам. З минулого року я зрозуміла, що трапитись може все що завгодно.

З вікна таксі я розглядаю вулиці. Не те щоб я намагаюсь запам'ятати дорогу додому, ні. Я просто милуюсь архітектурою і дивуюсь наскільки вона відрізняється від звичної для мене. В цьому місті, я ще досі не зустріла нічого такого, щоб мені нагадувало дім. Ну, звичайно окрім прикордонного контролю в аеропорту.

- Все, ми приїхали, - оголошує Даяна. - Gracias, - кидає вода водієві, нагороджує його широченною посмішкою та дає гроші.

Таксі зупинилось біля ресторану в центрі міста.

- Ти давно в Малазі? - питає Даяна.

- Ні, тільки вчора прилетіла, - слабо відповідаю я поки роздивляюсь фасад зовсім недешевого ресторану. В моїх планах не було задачі «витрати всі гроші за годину».

- О, тоді я тобі ще багато чого покажу. - Мені здалось чи вона справді долоні почесала? - Хоч я і не зовсім місцева, але це зовсім не проблема.

О, Даяна дуже загадкова особистість. І це не відштовхує мене, а навпаки - дуже цікаво дізнатись про неї більше.

Ми заходимо всередину ресторану, Даяна щось щебече іспанською хостесу і милий парубок проводить нас у зал, де за нашим столиком уже сидить дівчина. Я не бачу її обличчя, бо вона сидить до нас спиною, та Даяна вже підкрадається до неї.

- Hola, mi mono, - гучно пищить Даяна.

Хм, наскільки я пам'ятаю «mono» означає «мавпочка». О, я б не хотіла аби весь ресторан почув моє прізвисько. Хоча я зараз і не пригадаю як мене в школі називали, але вочевидь якось називали, особливо в початковій школі.

-Hola, señora diez minutos.

Так, дивні у них вітання. Але напевно у них є причини називати один одного «мавпочкою» і «леді десять хвилин». Я майже впевнена, що це дитячі смішні історії.

Поки вони обіймаються я стою збоку і ніяковію, бо реально не знаю куди себе діти. Почуваю себе зайвою.

- Дивись з ким я познайомилась, - нарешті Даяна згадує, що прийшла не сама. - Це Емма, вона з України.

Подруга Даяни повертається до мене і в мене в горлі пересихає. Я не вірю своїм очам. Це ж Ніна!

- Еммо, не може бути! Оце так зустріч.

Ми обіймаємось. Я дивлюсь на Даяну і розумію, вона геть спантеличена.

- Діно, ми знайомі. Це я запросила Емму в Іспанію. Вона буде кондитером на моєму весіллі.

- Еммо, ти знову геть закинула соціальні мережі, - смішно обурюється Тіна. - Так не можна якщо ти хочеш більшу рекламу і більше замовлень. -
Тіна робить ковток кави. - Добре, із замовленнями у нас все добре, але школу треба розвивати.

- Так, я знаю. Але в Facebook та Instagram всі такі щасливі... Не люблю це почуття, але я заздрю. В мене зовсім не настрій «сяю від щастя».

Я розчаровано гортаю сайт по оренді квартир. Я два дні як повернулась в Київ і загрузла в справах. Перш за все, мені терміново потрібно знайти підходящу квартиру, бо жити з Марком, як це було, коли тато лікувавсь, більше не варіант. Доведеться на чомусь іншому зекономити, бо ночувати в офісі це ще той виклик. Не знаю чому та поки мені соромно зізнатись Тіні, що мені не має, де жити. То ж доводиться майстерно маскувати свою невелику валізу з речами, і прокидатись раніше, бо я ніколи не вгадую коли Тіна з'являється на роботі: то я о дев’ятій годині отримую повідомлення «проспала L, але я вже лечу», то вона приходить на пів години раніше. Та й увечері, коли я валюсь з ніг, ніяк не вдається її виштовхати з офісу.

- Можна я сьогодні піду на пів години раніше? - питає Тіна та переводить погляд з екрана ноутбуку на мене. - Мене на побачення запросили врешті-решт.

О, тепер все стає на свої місця: ось чому Тіна прийшла в дощ на високій шпильці та обтискуючій сукні. У неї побачення. Хм, вона й зачіску встигали зробити, і макіяж.
Господи, я й не пам'ятаю коли востаннє робила зачіску та макіяж. Мабуть, на весіллі Дениса з Емілією, а це було аж п'ять місяців тому.

- Так, звичайно, - байдуже кажу я, а сама аж згораю від думки, що сьогодні раніше ляжу спати. - А з ким побачення?

Чорт! Не треба було питати. Тіна декілька тижнів тому посварилась з Антоном. Подробиць я не знаю, але справа серйозна, якщо вона з іншим іде на побачення.

- З Антоном. - Тіна дивиться на мене, ніби це очевидні речі. - Він хоче другий шанс, але так просто він його не отримає. - Вона єхидно посміхається і я більше, ніж впевнена, що Тіна налаштована серйозно. - Може б і ти пішла раніше? - раптом каже Тіна. - Не ображайся, але в тебе такий вигляд, ніби ти ночами робиш все що завгодно, та не спиш.

О, Тіно, ти навіть не уявляєш який цей диван незручний. Мало того, що він малий, так ще й такий твердий, ніби спиш на землі. Я вже сумую за моїм ліжком.

Так, оце ніби непогана квартира. Ха, та я кажу так про кожну, а потім виявляється, що або ціна зависока, або квартира знаходиться за містом, або ще якісь сюрпризи, бо рієлтори не соромляться вказувати неправдиву інформацію.