Розділ 1.

Величезним будинком, що розташований на Середземноморському узбережжі, важко здивувати сусідів.  Тут, за декілька кілометрів від Малаги, будинки, мов сперечаються між собою: який більший, який вищий, який яскравіший, у якому більше вікон чи де більше подвір'я.

Не скажу за інші будинки, не була, та в цьому білосніжному будинку вміщається шість спалень і стільки ж ванних кімнат, величезна вітальня, простора сучасна кухня, їдальня і це далеко не все. Величезний задній двір, який примикає на неймовірно чистий пляж з теплим в сезон морем (зараз початок травня), де можна цілісінький день валятись на білому піску і проводжати найпрекрасніші заходи сонця.

Проте не сьогодні. Сьогодні вся увага прикута до іншого сонця - до дівчини у білій дизайнерській сукні, звичайно ж від Віри Вонг. До її широкої посмішки. До її сяючих від щастя очей.

- Маю визнати, тобі личать такі свята! Нарешті ти в білому.

Я чую аж занадто знайомий голос за спиною.

Я знала, що рано чи пізно це станеться. Це неминуче.

Я посміхаюсь.

- Я вже в аеропорту, - повідомляю мамі, забираючи валізу з таксі. Таксист, звичайно, не принц (на нього я й не розраховую), але міг й допомогти, а не просто чекати, склавши руки на грудях, з поглядом «годі вовтузитись! мене наступний клієнт чекає».  За хвилину я вже встигла тисячу разів пошкодувати, що не прибрала волосся до купи хоча б в якусь незграбну гульку, бо зараз воно недоречно або лізе до рота, або під лямку рюкзака. За пів року воно добряче відросло. Не треба було просити Тіну скасовувати запис до перукаря, а піти й підстригтись як і планувала. Мама зателефонувала в не надто зручний момент, і я замість скинути виклик, прийняла його. – Реєстрацію доведеться чекати ще цілу годину. Сподіваюсь мій літак не затримається.

Мама так боялась, що я спізнюсь на літак, що розбудила мене о п'ятій ранку, знову змусила перевірити всі документи. Так, ніби я летіла вперше ліком. Хоча з іншого боку, я й справді сама лечу вперше. Та, на відміну від мене, мама хвилюється більше. Взагалі-то я пропонувала їй полетіти зі мною (так я ризикувала; це був би ще той виклик -  протриматись цілий тиждень на одинці з мамою в іншій країні) аби вона трохи розвіялась, та мама відмовилась, мовляв, готелю вона потрібна більше.

- Нічого страшного, почекаєш всередині, - тішиться вона. - Головне, що ти вже на місці.

- Як ти? Все нормально?

Господи, що я питаю? Як може бути все нормально в нашій ситуації, та й взагалі в нашій сім'ї? Потрібно терміново вчитись тримати язика за зубами. Раніше я й слова деколи не могла видавити, а зараз рот практично не закривається. Може це все через мою діяльність?

- Так, я на роботі. В нас завтра заселяється велика група туристів з Польщі, тож роботи додасться. Та й травневі свята на носі. А взагалі, хіба що крім цієї зими, у нас завжди високий сезон, не має коли відпочивати.

Ага, настільки високий, що мама з татом подумали розширитись. Я в подробиці не вдавалась, будувати вони щось хотіли чи викупляти. Зрештою це відійшло на другий план через останні події.

Це добре, подумки радію я, що мама зайнята. Як на зло, взимку був незвично глухий сезон, що було зовсім недоречно. Роботи в готелі було мало і мама тяжко переживала ще й це. Я хоч і була поруч, думала, що допоможу, але як же я помилялась - сама ледь раду собі давала.

- Мамо, я тобі зателефоную, пізніше, добре?

- Щасливої дороги!

Я кладу трубку, але знаю, що мама ще перехрестить телефон і одними губами прочитає молитву. За останні чотири місяці вона стала занадто релігійною. А я навпаки: я й раніше не надто часто молилась, а зараз і взагалі мене «відвернуло» від цієї теми. Ми не одноразово сваритись з мамою, коли я не хотіла йти в неділю до церкви. То ж я вирішила повернутись до роботи, до Києва.

Я ховаю телефон в кишеню і дивлюсь на табло. Добре, поки затримок не має і мій рейс до Риму відправляється вчасно, о десятій годині. На жаль, прямих рейсів до Малаги не має, то ж мені треба летіти до Риму, а звідти - до Малаги. Не зручно, але нічого не вдієш.

Я не те що поснідати, я навіть чаю випити не встигла. Добре, що останньої секуди прихопила з собою печиво і банан. Це врятує мене до дванадцятої години, а потім в мене буде час в Римі і я там вже повноцінно поїм в аеропорту.

- Ти не змінюєш своїм звичкам!

Чую за спиною знайомий голос і моє тіло напружується, ніби струна на скрипці. Ні, таких збігів не буває.

Я повільно повертаюсь і бачу перед собою Марка.

- Хто б казав! – кажу у відповідь, при цьому поняття не маю, що він мав на увазі: те що я в не в сукні з довжелезним шлейфом чи що припхалась так рано. Байдуже, я посміхаюсь і ми обнімаємось.

Так, за пів року ми аж ніяк не змінились. У всякому разі, зовнішньо. Та й з якого дива? Марк як і раніше одягнений з голочки, ніби йому за п'ять хвилин треба позувати фотографам на червоній доріжці. Таке враження, що в нього є праска-невидимка, яка з'являється за найменшої і ледь помітної складочки на його бездоганному костюмі. Так, темно-синій колір однозначно пасує йому. Але дивно, що він зараз без краватки і верхній ґудзик білосніжної сорочки розщепнутий.

А я... Я як і раніше ношу білі кросівки. Напевно саме за ними мене Марк і впізнав, бо це він їх мені і купив. А ще на мені чорна футболка, джинси-бойфренди і легка шкіряна куртка (хоч і середина квітня, але все одно прохолодно).