Розділ 17

Я тихо відкриваю вхідні двері і так само тихо закриваю їх за собою. Спочатку навшпиньках я прокрадаюсь до дзеркала у вітальні аби переконатись, що ніде не має залишків губної помади. Проте навіть якщо губна помада відсутня, мій вираз обличчя розкаже все до останньої дрібниці.

Я тихенько підіймаюсь сходами аби випадково не натикнутись на маму чи Дениса. Бо вони тут же на мене нападуть, немов фурії, за те, що я пішла на весілля.

Але тихо переміщатись по темному будинку трохи складнувато. І якби я не трималась за поручень, то точно б покотилась донизу, спіткнувшись об сходинку. А так я просто забила пальці і тепер хочу вити від болю.

Але я стримую себе. Те саме відчуття, коли тобі знову прочитали моралі, змушує зараз не розкривати рот.

В коридорі я бачу тільки тонкий промінь світла з кімнати батьків. Я не здивована, що мама не спить, але я не розумію чому світло ввімкнене - вже далеко за північ і батько давно мав би спати. Він, як і я, не засинає при ввімкненому світлі. І ще дивніше - я чую голоси з їхньої кімнати.

- Адаме, тобі болить? - Голос мами неспокійний. - Може тобі щось принести?

- Ні, ні, не треба, - слабо відповідає тато.

Я наближаюсь все ближче до кімнати і зупиняюсь впритул з дверима. Ніколи спеціально не підслуховувала розмови батьків, але очевидно настав час.

- Адаме, коли ти розкажеш Еммі? Я вже не можу дивитись їй в очі...

- То не дивись! - Батько сердиться ( він ненавидить коли йому вказують що робити, так само як і я), але голос його все одно слабий. - Вона не так часто вдома буває. Давай спати!

- Ти думаєш Емма ні про що не здогадується? Адаме, так не можна з власною дитиною, - благальним голосом говорить мама. Я ніколи не чула такого тону від неї. - Вона не заслуговує на це!

- Полю, годі того, що знає Денис. Він зробив панікупрактично на все місто. - Батько важко дихає. - Я зробив так як ви просили і поїхав до Києва. Але більше не просіть! Добраніч!

Що відбувається? З того часу як я повернулась, я не перестаю задавати це питання ( за виключенням, коли напиваюсь так, що ледь пригадую попередню ніч). В нашому будинку ніколи не було атмосфери свята, а зараз і взагалі годі про це мріяти. І я давно відчувала, що Ден, щось приховує від мене. Я знаю, що він також хотів переїхати, але залишився. Чому? Чому він відклав весілля, знову? Чому за вечерею просив бути терпимою до батька? І Соня якось згадала, що батько їздив до Києва, а Денис  запевняв, що він з другом у санаторії. Що відбувається? Що від мене всі приховують? Чому?

- Адаме, будь ласка...- знову починає мама.

- Поліно, будь ласка, давай вже спати, - знову сердито повторює батько.

Я так заслухалась повну секретів розмову між мамою і татом, і замислилась, що все це може означати, що не почула наближаючих кроків, а потім і голосу мами:

- Як хочеш! У тебе і так непрості відносини з Еммою, але ти ще більше все ускладнюєш. Я спущусь на кухню випити води.

Я ледь встигаю трохи відбігти назад, як мама відкриває двері.

- Еммо, ти вже повернулась, - скрикує вона. - Довгенько ти! Весілля було ж до одинадцятої.

Досить мені зуби заговорювати. Треба покінчити з таємницями.

Я не заходжу до кімнати, але стаю напроти так, щоб і мама і тато мене бачили.

- Що відбувається? - твердо питаю я. Я дивлюсь на маму, а потім переводжу погляд на тата. - Може нам час поговорити?

Біда ніколи не стукає в двері. Вона не питає дозволу увійти. Вона не вітається. Вона просто приходить, ставить перед фактом і не дає вибору. І не має іншого виходу як прийняти ситуацію такою як вона є. І на тисячу або мільйон «Чому? Чому з моєю сім'єю?» так і не має відповіді, ані правильної, ані неправильної.

Я знову втекла, знову в потязі. Проте, на відміну від попереднього разу, я повернусь. Повернусь аби врятувати батька від самого себе.

- У мене рак...рак підшлункової залози.

Не з першої спроби, але батько зізнався мені про те, що давно знали і мама, і Денис. І які мовчали, втрачаючи дорогоцінний час. Час, який йшов вже навіть не на роки.

- Мамо, чому ти мовчала? Як ти сміла відібрати у мене батька?

Я пригадую як кричала на маму, хоч ніколи не підвищувала на неї голос, за виключенням останніх днів. Як в тумані пам'ятаю як накинулась на Дениса, який посеред ночі повернувся додому.

-Як ти смів мені брехати коли я питала про батька? - кричала я, мов скажена, на брата. Я практично впевнена, що мої очі просто палали ненавистю і тільки піни з рота не вистачало аби натравити на мене лікарів.

- Як ти смів мовчати? - кричала я на батька, який спокійно лежав у ліжку і здається, що зовсім не чув мене.

А ще я накричала б на Соню, яка також знала. І на дядька. І на...

Кричи-не кричи, але допомогти можна тільки взявши себе в руки, та діяти, не втрачаючи ані секунди. На відміну від інших.

Мама з Денисом щось мені казали, та я була настільки зла, що нічого окрім власної люті не чула і не відчувала.