Розділ 14

Я відчуваю як по моїм щокам знову зрадницьки течуть сльози.

А далі я пригадую події минулого вечора: я повернулась в клуб, швидко привела себе в порядок і знайшла Соню. Вона танцювала з тим красунчиком і навіть не підозрювала, що сталось за останні хвилини. Та воно їй і не треба.

Я не стала їй заважати, а знайшла сама собі забаву - коктейль за коктейлем, коктейль за коктейлем ( там були не тільки коктейлі). І дуже-дуже мало пам'ятаю як зустрілась з Картером. А от що я зовсім не пам'ятаю як я опинилась тут, та ще й гола. Отакої, дожилась.

Тихий стук в двері і в кімнаті з'являється Картер. Я ледь встигаю поспіхом витерти сльози, перш, ніж Картер сідає біля мене.

- Не буду питати чи все добре, бо знаю, що ні. Ще ніколи ти так тихо себе не поводила, отже щось не так. – Це Картер так намагається пожартувати? - Я не хочу нічого розпитувати, бо не звик лізти в чужі справи. Але якщо ти хочеш поговорити, то я завжди готовий. Просто зараз мені треба поїхати на декілька годин...

- Так, я розумію, - бігло відповідаю я. - В мене також багато справ... - Я підскакую з ліжка і щось шукаю очима. Сама не знаю навіщо я це роблю. Мабуть, щоб не дивитись Картеру в очі. - І дякую, що зняв цей номер для мене. Я надішлю тобі гроші на карту.

- Гей, гей, гей, - зупиняє мій потік слів Картер. Він хапає мене за плечі і легенько трусить. - Все добре. Не треба ніяких грошей і карт. Все добре. Я зробив те, що мав зробити. Просто допоміг у скрутну хвилину.

- Дякую, - ледь чутно кажу я і нарешті дивлюсь в очі Картеру. - Дякую за все.

Нарешті я вдома. Я безсильно падаю на ліжко. Хвала Небу, по дорозі додому я зустріла тільки Лізу, коли спускалась сходами з готельного номера. Добре, що мені вистачило розуму відмовитись від супроводження Картера. Я навіть не привіталась і мені байдуже, що вона подумала і придумала. Вдома я сама, будинок був закритий, ключ знайшла на старому місці.

Зараз мене хвилює тільки Марк. Я набираю його номер, щоб все пояснити, але мене зараз готовий слухати тільки автовідповідач. Що ж... Значить так і має бути. Отже, це кінець.

Кажуть, що по-справжньому починаєш щось цінувати, коли втрачаєш. Це не зовсім про мене, бо я завжди цінувала Марка. Можливо я не надто сильно це показувала, але я його любила і продовжую любити. Кохання – це не річ, яку можна повернути. Кохання – це не транзакція, яку можна відмінити. Кохання – це не можна одразу вимкнути, плеснувши долонями. Ні, це кохання ще довго буде зі мною.

Ми не були звичайною парою. Та й наша історія знайомства здається найбезглуздішою, яка аж ніяк не могла перерости у серйозні стосунки. Та й місце зустрічі не можна назвати звичним для Марка.

Це сталось практично задекілька днів після моєї втечі з дому. Я гуляла ботанічним садом і цілком занурилась в себе аби зрозуміти, що робити далі ( грошей у мене було не багато, враховуючи, що довелось винайняти квартиру). І тільки коротке «привіт» зуміло повернути мене до тями. Я підняла голову і побачила високого і симпатичного хлопця, який широко посміхався мені. А за секунду вибачився, бо сплутав мене зі своєю знайомою. А потім слово за слово, день за днем і я та Марк стали одним цілим.

Я встаю з ліжка лише коли чую шум в будинку. Задається, я чую голос Соні.

Б’юсь об заклад, вона прийшла по мою душу і не відчепиться поки не отримає бажаного.

А це означає одне - в мене є декілька хвилин аби привести себе в порядок, аби хоч мама з татом нічого не помітили і не причепились зі своїми питаннями та читанням моралей.

Я навіть не встигаю дійти до шафи, а Соня уже стоїть в дверях.

- Оце так-так, - посміхається вона. - Навіть не переодяглась. Хм, а вчора був весельнький вечір, еге ж?

Тримайся, Еммо. Просто тримайся.

- Так, - слабо погоджуюсь я.

Але вже наступної секунди очі мокріють, а наступної миті я падаю на коліна і заливаюсь сльозами. Я не в силах зупинитись. Я не в силах взяти себе вруки. Я не хочу. Мені все одно. Від учорашнього вечора мені все одно. Ось вона, Емма, яка довго, а може і завжди, ховалась і нарешті вийшла. Не ідеальна. Не сильна. Вся в ранах і шрамах.

- Гей, гей, гей, - кидається до мене Соня, при цьому завбачливо закриваючи двері.- Що сталось? Що з тобою? Еммо!

Я тільки плачу і зовсім не хочу говорити. Не має сил і бажання.

- Еммо, тебе хтось образив? - Соня заглядає мені в обличчя. - Це був Артур? Він чіплявся до тебе?

Артур? Чому завжди всі думають на Артура?

Я тільки киваю головою, мов ні, це не він.

Мабуть, я довго сиджу обпершись на Соню, бо коли я врешті випрямляюсь моє обличчя сухе, а Соня полегшено видихає и протягує ноги.

- Ти як? - боязко питає вона.

- Ніяк, - чесно зізнаюсь я. - Ніяк. Котра година? - Напевно час іти працювати. - Я підводжусь на ноги.- Працювати? - дивується Соня. - В якому сенсі? Початок на шосту, - оголошує вона, дивлячись на телефон.

- Так, сьогодні я печу торт для весілля.

- Еммо, весілля після завтра. Ти знов забула?