Розділ 12

Це я сказала? Я що, справді це в голос сказала? Я посиджу з Алісою? Навіщо, я це зробила? Це ж мале дитя, яке буде кричати і ревіти. Саме через це я практично звела нанівець все спілкування з подругами-молодими матусями.

Соня здивована не менше за мене і навіть не приховує свого подиву. Проте урок з зумби їй настільки важливий, що вона буквально квітне на очах: знову блиск, знову спрага до життя, знову широка посмішка.

- Чудова ідея, - аж пищить вона. - Ти впораєшся? - Соня уважно та з малим острахом дивиться на мене, а потім знову стає шумною і веселою.- Та звісно впораєшся. - Сумка Соні на поготові, тож вона читає інструкції мені на ходу. - Аліса зараз спить, отже прокинеться десь за годину-півтори. Прокинувшись, вона не плаче і не кричить, просто трохи хнюпає. То ж май на увазі: до істерики у тебе буде приблизно дві хвилини. Перевіриш підгузок і погодуєш її. Каша в холодильнику. Якщо що, дзвони, але я повернусь за годинку. Па-па.

Я ще в себе не встигла прийти до тями як у мене перед носом гучно зачиняються двері.

Оце так вляпалась! От тобі і маєш: малу дитину і купу клопоту. Не роби добра- не отримаєш зла. Це якраз про мене.

Що ж, назад дороги не має, то ж я тихенько, навшпиньках прокрадаюсь у вітальню і сідаю на диван. Проходить хвилина чи дві, а мені здається, що ціла вічність. Така тиша навкруги, чути тільки як цокає годинник і...десь літає муха.

Я боюсь поворухнутись аби не наробити шуму. Я боюсь увімкнути телевізор, щоб не розбудити Алісу. Менше за все я хочу «істерику в квадраті».

 Я закидаю ноги на диван ( добре, що мама цього не бачить) і обіймаю себе за коліна. Поглядом обводжу вітальню. Так, це не наш будинок: мама ніколи не допустить, щоб в домі були мухи чи комарі. Інша справа тітка Люда... Будучи абсолютно повною протилежністю дядька Івана, вона зуміла завоювати його, закохати у свій хаос, а потім зробила так, щоб він занадто сильно тужив за цим хаосом.

Мій погляд падає на фотографію, що причеплена на склі в шафі. Підходжу ближче і розглядаю її. Вона не нова, бо Соні тут ще років тринадцять чи чотирнадцять. І стоїть вона досить насуплена, склавши руки на грудях. Чого не скажеш про тітку і дядька: вони сміються що є сили і міцно обіймають один одного. Такі щасливі... Не знаю чи в мене вийде збудувати такі теплі стосунки... Щоб не помічати огріхи в інших і, щоб мене приймали такою як є.

Нізащо не хочу таку сім'ю, в якій виросла сама. Ні, я дуже сильно люблю маму й тата, але постійний контроль, незліченні вказівки і буркотіння про правильно-неправильно, виховали в мені купу комплексів. Інколи здається, що замість кліток, з яких складається людський організм, моє тіло має тільки комплекси.

Я хочу, щоб мої діти ( ну, якщо в мене будуть діти), бачили як ми любимо одне одного з чоловіком і не боїмось поцілуватись в їх присутності чи обійняти один одного.

Тепер я розумію чого не вистачає нашій сім'ї. Тепла. Якби мама не старалась, проте одним каміном ситуацію не поправиш.

Ще в шафці стоїть купа старих книг. Вони настільки старі й затерті, що мабуть бачили дядькове дитинство. Ніколи не бачила як Соня чи тітка Люда читали. Тільки дядько. Він любив, а можливо й зараз любить, сісти в кріслі біля вікна і читати книгу. І його зовсім не турбував дитячий галас, коли ми, мов скажені, бігали по будинку. Йому було все одно на пил чи трохи підгорівший обід. Він спочатку смакував книгу, а потім насолоджувався післясмаком.

Мій телефон дзвонить і мені доводиться відволіктись від своїх солодких дитячих спогадів.

Марк... Я спочатку не сильно дивуюсь, але за якихось дві секунди до мене доходить - якщо я зараз не візьму слухавку, прокинеться Аліса, а це мені ні до чого зараз. І тільки потім я усвідомлюю - Марк телефонує.

- Алло! - Я хочу кричати від радості, але доводиться говорити тихо, майже пошепки. - Привіт!

- Еммо, привіт! - Марк навіть не намагається хоч трохи стримувати свої емоції. Здається Чехія йде йому на користь.

- В тебе бадьорий голос, - помічаю я, а саму аж досаду бере, що йому вже не так сумно без мене. Егоїстично, знаю.

- Так. Все йде якнайкраще. Сьогодні ввечері підпишемо папери з партнерами і наша компанія потроху виходить на європейський ринок. Не можу повірити, що ми це зробили. Майже рік розробки продукту, і ще півроку кропітких переговорів...

Я не надто сильно вслухаюсь, що він там говорить. Я чую лише одне - він пишається собою. Ненавиджу коли він так робить, бо в цей час з ним майже неможливого говорити. Є тільки його я, я і я. Може для інших це і нормально - пишатись своїми успіхами, та тільки не для мене. Я не пишаюсь своїм бізнесом, хоча досягнуто не мало. Але ще більше чекає мене попереду.

Я знову повертаюсь до реальності, коли чую на горі тихе хнюпання, а в вухо мені невпинно повторюють моє ім'я.

- Марку ... - вже на ходу кажу я, бо в мене є лише дві хвилини до істерики.

Та здається він не чує.

- Бос влаштовує сьогодні невеличке свято, то ж ввечері буде вечірка. Ох, я стільки зусиль доклав, що тут маленької вечірки не вистачить аби мені віддячити...

Ну от знову. Я. Я. Я.

- Марку, мені треба йти.

- Еммо...

- Марку, давай потім поговоримо. Бувай.