Розділ 10

Що ж поснідати в тишині і спокої не вдається. Я чую як мама на кухні ( а вона це робить навмисно) голосно миє посуд. Я відчуваю як горять в мене вуха, отож вона ще й криє мене не зовсім приємними словами. Так, десь всередині мене страшенно гризе совість і я страшенно почуваюсь винною. Проте я стараюсь не звертати уваги. Я звикла до інших правил, до іншого життя, до іншого ритму. Врешті-решт, всі ми різні і однакових не було й не буде. Принаймні, не у звичках і характерах.

Мама ж навпаки звикла, що в неї завжди просять пробачення, визнають свої помилки всі, окрім неї. Так, в неї характер далеко не подарунок. Я досконало не знаю її життя до появи нас, мама особливо не ділилась деталями, отож її характер пояснюю якимись подіями з її молодості. А як ще пояснити такий режим і порядок? Бабця з дідом, земля їм пухом, мали золотий характер. Вони на нас з Денисом жодного разу не підвищували голос. Вони завжди були в гуморі і завжди жартували.

Коли я все таки доїдаю, йду на кухню і мовчки мию тарілку. Здається, мені й так не дуже раді в цьому домі. А як тато повернеться то й зовсім.

Поки в мене є час, вирішую все таки сісти за реалізацію ідей весільного торту. Може вже сьогодні ввечері ноги моєї не буде в цьому домі, проте я пообіцяла торт і я дотримую свою обіцянку. Врешті-решт, це моя репутація, а я її будувала ой як довго. А ще тому, що з самого малечку так вчив тато: пообіцяв-зроби. То ж таким чином я й медаль золоту отримала в школі ( мама хотіла і я пообіцяла), вступила до столичного університету ( хоч диплом журналіста можна було б отримати, не їхавши за сімсот кілометрів від дому, проте мама з татом подумали, що перспективи в Києві куди кращі), посварилась з батьком за вечерею і кинула, що він мене не побачить багато років, а може й взагалі ніколи ( ну майже, дотрималась обіцянки).

На столі розкладую папірці , на яких я починала малювати, і дезаписували ілдеї рецепту.Не знаю чому, але зараз мені подобається вмоститись на дивані і щось робити. Мабуть я скучила за цим краєвидом, за людьми, за тишою.

Отже, торт. Поки що я бачу його двоярусним. Не хочу перевантажувати його зайвими деталями, зайвими ярусами і... зайвими калоріями. Так, я ще досі прибічник здорового харчування, і якщо мені перепаде шматок, то я не хочу зачесатись і вкритись прищами вже за секунду після того, як він опиниться в мене в роті. Так, він буде без цукру, борошна і страшенної кількості крему. Так, весілля не моє, але торт я зроблю на славу (хоч бажання насипати перцю інколи виникає). Я ж правильно розумію, я роблю лише один торт, а не на всі двісті чоловік, чи скільки тих гостей буде? Ото буде забава, коли торт опиниться єдиним десертом на весіллі.

Проте весілля, Артур і Ліза відходить на задній план після минулої ночі. Розмови з Картером мені допомогли дещо переосмислити і відпустити деякі події минулого.

Але зараз не про Картера. Звичайно, згадуючи про нього , я не настільки сильно переживаю через зустріч з татом. Але проблеми з Марком нікуди не поділись. Він не відповідає на мої дзвінки, а точніше один дзвінок, а лише надіслав коротке повідомлення.

Не розумію навіщо він взагалі він мені пише повідомлення, якщо ми майже розлучились? Так, стосунки «на паузі» - це не стосунки. Це початок кінця. То навіщо тягнути кота за хвіст, якщо можна відразу спалити всі мости? Я не зовсім розумію Марка, його дії суперечать його словам. А такого я раніше за ним не помічала. Хоча я багато чого не помічала.

За всіма цими роздумами, а точніше страшенною кашею в голові, нарешті я закінчую ескіз торту. Залишилось придумати як, а точніше з чого, змайструвати маленькі деталі, та й по всьому. Завтра потрібно поїхати на закупки до місцевого супермаркету. Час беру з запасом на випадок відсутності інгредієнтів. Тоді Тіна зможе надіслати мені пакунок з усім необхідним мені і діло з кінцем.

Я оглядаюсь навкруги і не зовсім розумію котра година. Сонце вєе близького до горизонту. Що, вже так пізно?

В горах час іде трохи швидше і сутінки настають швидше, бо з-за високих гір сонце вже не обіймає своїм промінням всі містечка.

- Батько буде за півгодини, - холодно каже мама і ховається в будинку.

На мене немов каструлю з окропом вилили. І ті мурахи, які пробігали по мені ще секунду тому безслідно зникли.

Зворотній відлік почався. І це буде або повний провал, або...

 Ти серйозно? - не припиняє дивуватись Картер. - Кондитер на весіллі свого колишнього і найкращої подруги? - На «найкращій подрузі» Картер робить особливий наголос. - Оце ти вляпалась!

Ми сидимо один біля одного в єдиній кав'ярні неподалік від дому, яка працює цілодобово. Дивно, що в спальному районі є подібний заклад. Хоч тут і гарно, смачно пахне чаєм, і, як не дивно, світло не б'є по очах, все таки це спальний район і люди тут не звикли гуляти до ранку, тим паче в кав'ярні. Ось і зараз ми єдині відвідувачі. Бариста, який через плече на нас поглядує майже кожні дві хвилини, певно нас ненавидить. І якщо я почуваюсь трохи не впевнено під його постійним контролем, то Картеру, здається, все одно. Єдине - Картер вибрав столик подалі від вікна і попсосив сісти обличчям до стіни. За інших обставин я б не погодилась (споглядати за містом, повільно потягуючи чай - одне задоволення), проте зараз я не хочу аби хтось побачив мене з іншим чоловіком. Люди тут інші - якщо в Києві ніхто не зверне увагу, навіть якщо ти при смерті посеред вулиці волаєш про допомогу, то в цьому місті не тільки відвезуть в лікарню, але й дочекаються діагнозу та...перемиють кісточки.