Розділ 8

З самого ранку я на ногах, незважаючи на тривалість мого сну всього в кілька годин. Напередодні ввечері швидко повернутися додому мені не вдалося - таксі зламалося на півдорозі і мені довелося чекати ще одну машину. Другий таксист виявився вельми ввічливим і пожалів мене, мовляв, шкода що я не змогла дістатися до будинку раніше.

Так, дійсно шкода, тому що мого дзвінка чекав Марк. І дочекався.

Не встигла і поріг будинку переступити як я вже говорила з ним. Розмова, що називається «ні про що», але добрих чотири години ми проговорили. Йому важко і я відчула це. А може він просто хотів, щоб я відчула його біль? Дякую, мені і свого вистачає.

Зовсім скоро день Х - весілля Артура і Лізи - отож потрібно нарешті взяти себе в руки і почати працювати над тортом. З самого ранку я зателефонувала Лізі (хоча не дуже-то і хотілося) і домовилася про зустріч. Благо, вона сьогодні працює, так що мені далеко йти не доведеться.

Я заходжу в готель, як зазвичай, через кухню.

- Привіт, мамо! - Чмокаю її в щоку як тільки мені вдається це зробити. Вона весь час крутиться біля своїх каструльок-сковорідок. Здуріти можна! Я раніше маму майже не цілувала, не такі в нас вже відносини. І схоже мама здивована. - Як справи? - цікавлюся я, роблячи вигляд, ніби нічого не сталось і попутно заглядаючи в киплячі каструлі.

- Еммо, потрібна твоя допомога з меню. Команді попередні страви так сподобалися, що вони вимагають готувати тільки те, що ти прописала. І як не дивно, їх кухар теж схвалив меню. Окремо харчується тільки один футболіст. Не пам'ятаю як його звуть. Загалом, він як би найзірковіший і найголовніший. Денис знає його...

- Гаразд, мамо, не напружуйся. Я все одно там нікого не знаю. Я зараз з Лізою поговорю і повернуся до тебе.

Лізу довго шукати не доводиться. Вона за стійкою реєстрації старанно працює або робить вигляд, що працює - лице у неї серйозне і губи постійно рухаються, мабуть щось промовляє про себе.

- Привіт, Лізо! - Я ледве видавлюю посмішку з себе. Не знаю чому, але мені якось неприємно дивитися на неї після новини про її весілля з Артуром. Знаю, Артур - мій колишній хлопець і між нами нічого не може бути. І нехай це буде неправильно, але я вважаю, що вона підло вчинила, так оголосивши хто ж її наречений. Я вже тисячу разів пошкодувала, що погодилася пекти цей дурний торт. - Як справи?

- О, Еммо, привіт! Я вся в запарі. - Вона драматично витирає чоло. - Я ніяк не можу розсадити гостей на весіллі. Дядька Миколу ніхто на дух не переносить, а не запросити його не можна - мама Артура буде в люті.

Поняття не маю хто такий дядько Микола і навіть знати не хочу. А от маму Артура краще послухати. Раніше я її боялась і хай як Артур мене запевняв, що я їй подобаюсь, та я все одно ціпеніла, коли бачила її. Не знаю чи зараз змінилась Марина ( вона не любила коли до її імені додавали по-батькові; і якщо, чесно, я не знаю її повного імені), але скільки її знаю, вона носила коротку стрижку, яка й без того тільки додавала їй суворості. У Марини трохи грубий голос, широкі як для жінки плечі. Я не пам’ятаю, щоб вона колись сміялась, тільки злегка посміхалась. Висока, худощава ( якщо не сказати кістлява) та стовідсотково з відчуттям стилю. І, коли я вперше побачила Марину, подумки подякувала мамі, що вона не дозволяла експериментувати з зовнішнім та все ж допомагали вдало поєднувати яскраві кольори між собою і я не виглядала посміховиськом. Цікаво як вона поставилась до Лізи? Вона бачила її колишню чи вже познайомилась, коли Ліза перетворилась на елегантну та стильну дівчину?

А я таки не помилилася - Ліза займається своїми справами. Цікаво, що думає про це мама? Або вона не в курсі, тому що мама терпіти не може, коли на роботі працівники байдики б’ють. Мабуть це і мені передалось і аж занадто.

- Лізо, я хотіла обговорити з тобою весільний торт...

- Ой, ще й торт, - хникає вона. - Це не весілля, а суцільний кошмар. Я вже тисячу разів пошкодувала, що погодилася робити свято. Артур хотів весілля, а роблю його я. - Ліза стомлено падає на стілець. - Я ще навіть на зачіску і макіяж не записалася. І з сукнею проблеми. А час все тік-так, тік-так і день Х вже через п’ять днів. П’ять днів, уявляєш?. - Вона кидає голову собі в долоні, робить глибокий вдих-видих. А потім дивиться на мене практично з сльозами на очах. - Еммо, пам'ятаєш ти говорила, що торт - це твій подарунок нам на весілля?

- Так, - киваю я. Якби я знала хто наречений, наврядче б була б такою щедрою.

- Так ось, у мене одне побажання - нехай це буде сюрприз. Смачний сюрприз. Я тобі повністю довіряю.

Ось це новини! У мене аж рот відкривається, але я вчасно беру себе в руки і не показую свого розчарування. Це вперше в моєму житті я буду робити торт сама, тобто наречена взагалі брати участь не буде. Це торт як... як ... як собі на весілля.

- Тільки не використовуй ...

- Горіхи, - закінчую фразу я. - У Артура алергія на горіхи. Я знаю. - Мені не по собі від того, що я так добре знаю нареченого. Занадто добре. - Гаразд, побачимось пізніше.

- Ага, - втомлено кидає мені на прощання Ліза і знову утикається в монітор.

По дорозі на кухню я диву дивуюсь як швидко змінюються люди. Артур - один, з перших, хто серйозно говорив про своє весілля. Це сталось після того, як на весіллі його двоюрідної сестри ( куди він запросив і мене) сталась бійка прямо посеред свята. Отож мало того, що витратилась кругленька сума на саме весілля, так ще й з бюджету молодих відвалився чималий шмат за розбитий посуд, пошкоджені меблі і вікна. Того вечора, вже коли Артур проводжав мене додому, він поділився, що хотів би весілля влітку на березі моря ( а в ідеалі океану) і, щоб на весіллі були тільки наречені і священник. І все.