Розділ 6

Світанок я зустрічаю все так же сидячи біля вікна, спостерігаючи за повільним життям міста. Не поспішаючи гасли ліхтарі і ліниво мало-помалу на вулицях почали з'являтися перші люди. Хоч місто і збільшилось, до темпу великого міста йому ще далеко. Може це й на краще: не всім же містам жити шаленим життям вдень та вночі. Нехай, наше стане великим містом відпочинку, а не метушні.

О, наш сусід, дядько Степан, від'їжджає на своєму білому авто на євробляхах. Напевно, в лікарню на зміну. Він уже багато років працює хірургом і, здається, на пенсію не збирається. Помічаю як один зі спортсменів залишає готель і направляється в сторону гір. Напевно, на пробіжку - біля підніжжя гір, на стику з озером, є спеціальна так звана «стежка здоров'я». Її унікальність в тому, що вона має декілька розгалужень, а кожне розгалуження - свій кілометраж. Мінімальна відстань - три кілометри, максимальна - п’ятнадцять. Я ж бігала максимально вісім кілометрів, золоту середину. Стежка здоров’я хоч і ґрунтова, проте можна насолоджуватись запахом хвої і співом пташок.

Повз готель проїжджає туристичний автобус - напевно в один із десятків місцевих пансіонатів та санаторіїв поспішають досить втомлені від роботи люди і чекають-не дочекаються, коли вже поринуть в мінеральні джерела.

Потихеньку люди починають свій новий день, а я навіть не бачу сенсу відриватися від вікна, йти в душ, готувати сніданок і насолоджуватися товариством своїх рідних.

Ні, я вже не плачу. І я просто впевнена, що очі мої не опухлі. Вони просто втомлені і мляві.

У коридорі чую тихий шурхіт - рипнули двері кімнати батьків. За мамою можна годинник звіряти. Вона завжди встає в один і той же час, о шостій годині. Ніколи не розуміла чому мама не може встати пізніше, влаштувати собі вихідний або маленьку відпустку.

До речі, щось я не пригадую, щоб тато з мамою у відпустку їздили. Ми всього декілька разів були на морі, один раз спускались по гірській річці та декілька разів відпочивали на озері з друзями батька. Проте мама з татом ніколи не залишали нас на родичів аби провести вихідні разом або хоча б один вечір.

З коридору чую човгання капців. Це Денис. Більше ніхто в нашій родині так не робить. І цей дурко ані трохи не змінився,скільки б батьки не кричали в один голос: «Ноги піднімай!». Човгання затихає після хлопка дверима туалету і поновлюється через декілька хвилин. Денис йде до себе в кімнату «досипати».

Мама скоро піде в готель, а Денис – на спортивну базу. А чим зайнятися мені?

Краще зараз не потрапляти мамі на очі і пересидіти в своїй кімнаті. На диво, але мама дуже балакуча з самого ранку. Більшість людей починають нормально розмовляти ближче до обіду, а мама навпаки - стає спокійнішою. Одна з рис характеру, за яку я просто обожнюю свою маму - вона ніколи не переступить поріг моєї кімнати без дозволу. Навіть якщо двері відкриті вона ніколи не входить без стуку. Я сумніваюся, що вона дуже часто заходила сюди в моє довголітню відсутність, максимум, щоб полити мій нещасний єдиний кактус (це єдина рослина, який витримує мою енергетику, а інакше як пояснити масове вимирання квітів під моїх крилом?) і протерти пил.

Раз я просиділа всю ніч тут, просиджу ще годинку-другу. Зрештою, я люблю цю кімнату і вона бачила мене і в гірших станах, ніж зараз. Якби у стін були очі, то моя кімната постійно б ридала разом зі мною або від радості або від горя.

Я згадую, що хотіла подивитися в випускному альбомі Марину, про яку вчора згадував Артур. Якщо я не помиляюся, мій випускний альбом лежить десь глибоко серед книжок. Я сховала його подалі від людських очей - на моє коротке волосся без сліз не поглянеш. Добре, що зубні брекети я пережила в дитинстві, а не в старшій школі, як деякі мої однокласники. А ось на стрижці волосся, модним тоді каскадом і довжини по плечі, мене не зупинили. Ну хто ж знав, що каскад зробить моє густе хвилясте волосся ще густішим та хвилястішим. Перукар напевно знала, але під моєю наполегливістю не встояла. О Боже, я до сих пір пам'ятаю обличчя тата, коли він мене побачив. Його емоцій було не розібрати, бо воєдино змішалися подив, розчарування і сміх. Батько занадто пишався моєю шевелюрою і не дозволяв мені коротко стригтися. А тут я раптом збунтувалася і за день до того як фотографуватися на випускний альбом, взяла та й обрізала волосся. Скандалу не було, але тато на мене довго ображався. Зараз, звичайно, смішно згадувати, але чомусь мені здається, що шкільні роки на те й придумані, що потім посміятися над собою.

Ох, а ось і мій випускний альбом. Тонка збірка фотографій людей з ким ти пліч-о-пліч навчався одинадцять років свого життя і багатьох з них так і не пізнав. Шкода, зараз я б із задоволенням побачилася б з однокласниками, навіть з тими, які сміялися над моїм злегка довгим носом і веснянками. Це зараз я вже навчилася приймати свої недоліки (хоча, здається, веснянки зараз в тренді), а раніше - це була справжня трагедія. І я дуже соромилась говорити про це з Лізою, а з мамою - так тим більше.

Як Артур говорив, Марина? А, Марина Горовенко, ось вона. Дивно, але її зовсім не пам'ятаю. До того ж, я впевнена, що вона мене точно не знає. Я не була президентом школи або класу, в групі підтримки теж не танцювала, і вже куди мені до королеви краси нашої школи. Єдине моє захоплення в школі - книги. І ось в літературних колах я була знаменитість. Шкода тільки що в літературному клубі було не більше п'яти осіб, яких до того ж не надто жалували в школі. Та їх взагалі не помічали!

Марина Горовенко - піар-менеджер «Макс». Хто б міг подумати. У неї, напевно, зараз божевільне життя, але в хорошому сенсі.