Розділ 4

Артур - не просто мій однокласник і мій друг. Це мій колишній хлопець. Здається, я його знаю скільки себе пам'ятаю, але я не пам'ятаю як ми з ним познайомилися. Він не з нашого району і в дитячий садок, де зазвичай знайомляться діти, я не ходила.

І я була б повною дурепою, якби не помітила його залицянь в сьомому класі, але я стала повною дурепою (за натяками моїх батьків) коли ми розлучилися після випускного. Ми зустрічалися тільки два роки, але Артур назавжди залишиться для мене особливою людиною. Це моя перша серйозна любов.

Відколи я сіла в потяг минула майже доба. І, відверто кажучи, я тисячу разів уявляла як я зустріну його. І, напевно, з цієї причини також я не хотіла повертається в це місто. Незважаючи на весь свій шарм і затишок, тут зберігається занадто багато мого болю.

Цієї зустрічі від самого початку було не уникнути. Як не крути, унас багато спільних знайомих і хтось із них, так сказав би, що я у місті. Та я ніяк не очікувала, що наша зустріч відбудеться так швидко.

І ось цей високий брюнет ( раніше у нього було світліше волосся) з темною бородою, виразними очима дивиться на мене, а я на нього і навіть не можу зітхнути.

- Емма, - повторює він. - Не можу повірити, що це ти. - Артур розгублено посміхається, і стрімко наближається до мене. Йому двох кроків вистачає, щоб виявитися занадто близько і обійняти мене. - Ось це зустріч!

Він такий щедрий на емоції, а я й слова видавити не можу. Замість цього, я теж його незграбно обіймаю. За чотири роки він добряче підкачався, став ширшим і, клянуся, я відчуваю всі його м’язи спини, а занадтої худорлявості як і не було.

- Оце так! Яким вітром тебе занесло до нас? Я вже й не сподівався, що побачу тебе коли-небудь.

Я уважно розглядаю обличчя Артура. Я хочу запам'ятати його міміку і його усмішку. Я зробила йому занадто боляче, але він завдав мені болю не менше. Проте, він, очевидно, зумів це пережити. Він зумів розлучитися з минулим, в той час як воно мене поглинає все більше і більше.

Я переводжу погляд на Сергія: ця розмова очевидно не для його вух.

- Сергію, йди до гурту! - владним тоном наказує Артур.

В одну секунду Сергій зникає, а я вже шкодую, що ми з Артуром залишилися наодинці. З кожним його кроком до мене, моє серце стукає все голосніше і ще трошки і воно вистрибне.

- Радий тебе бачити. Давно приїхала? - Артур спирається на перила, впираючись в них руками.

Мені нічого не залишається як підійти до нього по ближче, щоб нашої розмови не чули оточуючі. Хоча, навряд-чи вони взагалі нами цікавляться.

- Я .. - Я закашлююсь, тому що в роті зовсім пересохло. - Я ... Сьогодні приїхала.

- Надовго?

- Поки не знаю. - Чути це зі своїх вуст доволі звичніше і звичніше.

- Здається, я тебе не бачив років з чотири.

Йому не здається, він точно знає скільки ми не бачилися.

- Так, точно. - Я намагаюся говорити якомога невимушено, а сама ледве чую себе через сильну пульсацію скронь. - Як у тебе справи?

- Нормально. Працюю ось. - Він обводить поглядом клуб.

- Ти тут працюєш, в клубі?

- Так, - посміхається Артур. - В клубі.

Між нами повисає незручна пауза. І зараз я хочу, щоб ця пауза якомога швидше закінчилася. Я більше не в силах дивитися в його зелені очі. Так, у нас однаковий колір очей і саме через це над нами частенько жартували, мов, коли весілля зеленоокі.

 Я відводжу погляд на людей, які ходять біля бару туди-сюди. Проте я відчуваю на собі погляд Артура. Він вивчає мене. Він вивчає не моє обличчя, він вивчає мене. А ще я знаю, що він зараз ледь посміхається. Раніше я просто обожнювала цю єхидну і звабливу посмішку.

- Поговоримо пізніше, добре? Мушу поспішати до групи. Скоро їх вихід. Ти тут сама або з кимось?

- Ні, я не одна. Я ...

Артур дістає з кишені телефон. Він хоче мій номер записати? Ні, він не отримає мого номеру телефону.

- Вибач, я повинен йти. Зустрінемося ще. Або я до тебе зайду. Або ... - Він задкує до сходів. - Словом ... - Здається Артуру нічого сказати і він поспішно зникає.

Я проводжаю його поглядом і дивлюся як він мчить крізь натовп та натикається на якусь дівчину з напоєм. Напевно, він перекинув на себе напій цієї мініатюрної дівчини з гладко зачесаним волоссям, бо почав поспішно щось терти на грудях.

Я все ще не можу повірити в те, що сталося декілька хвилин тому. А з іншого боку: чого я чекала? Що повернуся в місто, де прожила більшу частину свого життя і мене ніхто не впізнає? Ні, так не буває.

І що мав на увазі Артур, коли сказав, що зайде до мене? До мене додому? Ще чого! Не вистачало зараз мені ще пригод з колишнім хлопцем, коли я по вуха в лайні з нинішнім. Причому, я сама все зіпсувала.

Я знову дістаю з кишені телефон. Нічого, порожній екран.

«Марку, привіт!

Сподіваюся у тебе все добре. Подзвони мені коли зможеш»