Розділ 1

Здається, вже вдесяте я обходжу квартиру, інспектуючи чи всі електроприлади вимкнені і чи всі крани перекриті. Ця звичка до мене приліпилась з дитинства. Може вона передається з генами? Скільки пам’ятаю, так робила мама перед тим як закрити за собою двері ( о, тата це дуже дратувало) – навіть якщо вона йшла до магазину, що знаходиться за три хвилини від будинку. Що вже сказати про мене, коли я їду на невизначений час.

Незважаючи на мій незапланований від’їзд, речей в моїй невеличкій валізі мінімум: декілька футболок, пара джинс, сарафан, піжама, сандалі і, про всяк випадок, жовтий теплий светр oversize. Цих речей більше, ніж досить. До того ж, на мені біла майка, кросівки і спортивний костюм м’ятного кольору. Так що голою-босою я точно не буду. Врешті-решт, я їду не в Богом забуту діру. Моє маленьке рідне містечко загубилося серед гір і озер, тож туристів там більше, ніж місцевого населення ( тим паче зараз сезон – середина літа), а значить і магазинів, в тому числі з одягом, точно багато. Ну, я сподіваюсь, що багато – вдома ( вдома?) я не була чотири роки.

Саме чотири роки тому я отримала диплом кращого університету країни за фахом «Журналістика». Аби вступити до такого омріяного університету, мені довелося багато вчитися в школі. Проте вже на третьому курсі я зрозуміла, що мені з журналістикою не по дорозі. На щастя, я дуже швидко знайшла нову мету, але для її досягнення мені довелось знайти роботу аби вистачало грошей на всі мої витрати, бо мені знову довелось… вчитись. І дуже багато вчитись, бо я захопилась мистецтвом створювати солодкі смаколики, а простіше кажучи, кондитерським мистецтвом. А особливо мене полонили торти. І не прості торти, а весільні. Тому, окрім смакових якостей, ще довелося розвивати творчу складову - дизайн тортів. За усіма цілями і мріями, у мене не було можливості їздити додому. Я навіть у відпустці ще жодного разу не була. Але це того вартувало: за чотири роки мені вдалося перетворити хобі на прибуткову справу, обзавестися партнерами і знайти людей, які хотіли б вкластися у відкриття моєї кондитерської «Какао». Мої зусилля не пройшли даремно і завдяки репутації та силі соціальних мереж ( спасибі університету, що ми ще вивчали деякі алгоритми роботи соціальних мереж і вірусну рекламу) моя ще одна мрія здійснилась – у центрі столиці відкрилась моя власна Школа кондитерів «Какао». З моменту відкриття минуло трохи більше п’яти місяців, а кількість бажаючих навчитись робити чудо з тіста росте із дня в день. Хвала Небесам, мої бізнес-партнери вірять в мене, тож у нас є готовий план по відкриттю мережі кондитерських «Какао» у столиці. Більше того, я хочу відкрити салон весільних тортів. Схрестила пальці.

Я не відпочивала чотири роки, то ж, думаю, настав час видихнути перед зануренням на нову глибину.

До речі, за роботу я зовсім не переживаю. В мене є декілька кондитерів-професіоналів і помічниця-чарівниця, яка керує хлопцями і дівчатами не гірше мене. Тіна з усім впорається, з нею моя справа не пропаде: вона вчасно внесе плату за оренду приміщення, вирішить спірні питання з клієнтом, домовиться про зустріч, замовить доставку обладнання. Не знаю звідки у неї стільки сил мене терпіти і стільки мудрості промовчати в потрібний момент, а де потрібно дати чарівного пенделя, але це дівчисько - моє спасіння в будь-якій ситуації. Їй дев’ятнадцять, але з Тіною мені абсолютно нестрашно. Навпаки, вона може знайти вихід з будь-якої ситуації. Мені здається у неї є секретний кнопка, за допомогою якої можна вирішити всі проблеми. Я обожнюю її за невимушеність і завжди гарний настрій. Я ніколи не бачила Тіну без посмішки. Нас не можна назвати подругами, проте я знаю, про всі її проблеми з батьками. Тіна покинула університет після першого курсу і тепер батьки їй «дорікають і вказують як їй жити».

- Їхнє життя закінчене, от вони і лізуть в моє, - частенько жаліється вона, ображено і по-дитячому надуваючи губки.- В такі моменти я шкодую, що єдина дитина в сім’ї.

Сумніваюсь, що в трохи за сорок життя може бути закінченим. Тим більше, коли донька не дає засумувати. Кидає університет. Влаштовується помічницею до кондитера і отримує втричі менше, аніж могла отримувати на такій же позиції у будівельній фірмі свого батька. Влаштовує вечірки, коли батьків не має вдома.

А ще вона частенько нарікає на свого хлопця, який «зовсім не приділяє їй уваги». І я його в деякому плані розумію. На відміну від Тіни, яка може дозволити собі кинути університет і навіть може не працювати ( «Взагалі, я не збиралась працювати. Ну, по крайній мірі, не в дев’ятнадцять. Я влаштувалась на роботу тільки через те, щоб не чути бубніння мами»), у якої є багаті батьки, красива квартира в центрі міста, Антону, її хлопцю, доводиться багато працювати аби сплачувати за навчання в університеті. А ще, знаючи Тіну, яка обожнює подарунки, йому потрібно вдвічі більше працювати, бо запити у Тіни не кожному по карману.

До речі, про те, що мені трбе відпочити любить повторювати Марк. Любив… Любить… Не знаю в якому часі про нього говорити.

Так, ми нібито разом, але я не впевнена. Особливо після того, як він попросив стати його дружиною минулого вечора. Не впевнена, що хочу прожити з ним все життя. Хоча ми зустрічаємося майже чотири роки і живемо разом практично стільки ж, я ніколи не замислювалася про заміжжя. Звичайно, будучи маленькою дівчинкою, я мріяла про пишне весілля. Але вже пройшло майже двадцять років і мої пріоритети змінилися. Я, напевно, спекла сотню весільних тортів, але в моїй багатій уяві жодного разу не виникало ідеї, яким би був торт на своєму власному весіллі.

Ні, я не кидаю його. Мені просто потрібно видихнути і розібратися в собі. Саме про це я попросила його в записці, яку причепила на холодильник. Я не хочу просити про це в sms - це некрасиво. Та й говорити на таку серйозну тему по телефону - дурна ідея. Тому лаконічна записка - впору. Сподіваюся, Марк помітить великий листок з червоним текстом серед сотні магнітів на холодильнику.