90. Останній погляд Бублика

Максим знову став серйозним. У його погляді з’явилася та сама рішучість, яку всі впізнавали ще з перших днів розслідування.

— Ми підемо туди завтра вночі, — сказав він, чітко й впевнено. — Подивимося, чи буде Галя знову дивитися в той бік. Може, вона на щось вказує.

Соломія кивнула, стиснувши блокнот у руках.

— І якщо буде, тоді?

— Тоді ми підемо до млина, — додав Максим.

— А якщо там щось є?.. — обережно запитав Тимко, ковтаючи слину.

Максим не моргнув:

— Ми це з’ясуємо.

Іван сів на траву, закотив очі до неба:

— Чудово, — пробурмотів він. — Ще одна страшна пригода. А я тільки почав нормально спати.

Навколо запала коротка тиша, яку порушив м’який звук — пух… пух…

Максим перевів погляд на Бублика.

Кіт сидів трохи осторонь, у тіні від дуба. Його хвіст повільно і ритмічно бив по траві, наче метроном, що відлічував час до чогось неминучого. Його очі — жовті, глибокі — уважно стежили за кожним словом, за кожною інтонацією.

Не моргаючи, він слухав.

І коли всі вже почали підніматися й розходитися, Бублик неспішно встав. Він потягнувся — вигнув спину, витягнув передні лапи, злегка розчепірив кігті… і тільки тоді підняв голову.

Він дивився у бік млина.

Довгий, задумливий погляд, який ніби пробивав простір — крізь дерева, бур’яни, порожні поля, крізь тишу й забуття.

Максим помітив це.

І щось усередині нього стиснулося.

Бублик ніби вже знав відповідь.

Але, як завжди, мовчав.

Бо кіт — навіть той, що знає усе на світі — завжди залишається загадкою.

Наступна книга: “Таємниця старого млина”

Що насправді сталося тієї ночі, коли зникла Галя?

Хто або що залишило дивні сліди, що ведуть просто до млина?

Чому навіть тварини уникають цього місця, а місцеві бояться згадувати його вголос?

І що насправді знає Бублик — мовчазний кіт, що бачить більше, ніж дозволяє?

Слідопити знову вирушають у небезпеку. Але цього разу вони можуть знайти не просто відповідь… а правду, якої ніхто не чекав.