85. Кіт, який знав занадто багато

Уся вулиця Шпилів нарешті затихла, але під старим дубом, що нависав над тихим ставком, четверо друзів сиділи нерухомо — застиглі, як маріонетки, що нещодавно розірвали нитки. Повітря було напоєне нічною прохолодою, а легкий вітерець розвіював залишки тиші, ніби запрошував їх до останньої розмови.

Тимко витягнув із кишені свій блокнот і довго дивився на сторінку, де густим чорнилом викреслені всі підозри та версії. Але тепер він уже не бачив цифр і схем — у його пам’яті з’явилися миттєвості, коли Бублик, їхній вусатий напарник, з’являвся ледь не миттєво: навколо хліва, посеред ставка, у покинутій хатині. Він з’являвся просто там, де друзі стояли розгублені, ніби знав, куди треба йти, і завжди вів їх до того самого правильного сліду.

Тимко підвівся, змучений довгим розслідуванням, але з раптом палаючим усміхом:

— Хіба не бачите? — мовив він, випростуючись. — Бублик — не просто кіт. Він був нашим першим детективом!

Іван, який усе ще відчував тремтіння у колінах, здригнувся і з презирливою посмішкою додав:

— То ми тепер працюємо на Бублика?

Кіт, який саме ліниво потягнувся, немов готуючись до театрального виходу, підвів голову. Його великі жовті очі спокійно оцінили всіх чотирьох. А тоді — один плавний моргок, ніби клич до нової таємниці.

Соломія відкинула волосся назад і кивнула:

— Так, тепер ми — команда “Бублик і ко.” І ніхто, крім нас із ним, не зможе розгадати всі загадки цього села.

Максим підняв руку, а в його виразі читалася повага і захоплення:

— Я ніколи не думав, що кіт може бути таким… настирним і таким розумним водночас.

Бублик же, задоволено нахиливши голову, знову потягнувся. Його вуса тремтіли, мов вітрила перед випливом:

— Мур-р-р, — промяукнув він, і в цьому муркотінні було стільки затвердженості, ніби він казав: “Ну що, хлопці, готуйтесь — пригода тільки починається.”

Друзі мовчки переглянулись і, не відриваючись від кроків кота, зітхнули:

— За справжнім крутішим за нас детективом нікуди не подінешся… — прошепотів Тимко.

І всі зірвалися з місця — тихо, обережно, як законспірована група юних шпигунів. А над ними тісно зімкнулося гілля, ніби хтось поставив ковпак із зеленого оксамиту, щоб ніхто не чув їхніх відважних планів.

З гілля сходив місячний промінь, Бублик кейсів не носив, але його пухнаста постать у сутінках була чіткішою за будь-яку карту. І саме зараз вони, утворивши коло довкола свого кота-генія, нарешті усвідомили: цю історію ще довго згадуватимуть у Шпилях, бо з таким напарником будь-яка таємниця — це лише новий початок.